Волинський волонтер Віталій Гладун: «Якщо «заробітки на війні» продовжаться й далі, то ми цієї війни не виграємо»

 «Ми возимо необхідне тим бійцям, які знаходяться в окопах»

Про волонтерство, яке почалося в 2014 році, Віталій згадує коротко:

– Спочатку працював сам: доправляв передачі до Луцька, а вже звідти на Схід України їздили члени «Спілки ветеранів Афганістану», ті, хто пішов у самооборону. Потім у Горохові створили волонтерський центр, а з 2015-го було офіційно зареєстровано спілку учасників АТО «Щит».

Якщо тоді Віталій Гладун і волонтерив, і ще, як висловився, «чуть-чуть займався сільським господарством», то з лютого 2022 року те «чуть-чуть» призупинилося.

– Почалася велика війна, й вона підкоректувала життя. Бо майже щодня, – каже чоловік, – уже був у волонтерському центрі. Бачите, сьогодні неділя, а я – тут (ми зустрілися у вихідний). Кожен день є якісь потреби. Приїжджали хлопці, які мають відправлятися в дорогу – треба було щось завантажити.

А далі – про особливо наболіле:

– На другому році війни стало менше допомоги з-за кордону. Її майже нема. Згідно з останньою постановою, яку прийняла наша влада (її назвали в народі «смерть волонтерству»), завезти гуманітарку стає нереально – або треба «хімічити» й доправляти її так, щоб не робити всього обліку. Інакше на оформлення піде два – три місяці, а такого часу ми не маємо, бо у нас є навіть не «завтра», а «вчора». Великим організаціям, які возять допомогу безпосередньо в частину, простіше: волонтер взяв вантаж за кордоном, доставив його командиру, той поставив печатку в документі – й справа зроблена. Ми ж займаємося в основному, якщо можна так сказати, окопами.

Возимо необхідне тим бійцям, які знаходяться на передовій. Стараємося допомагати хлопцям з нашого регіону.

Маючи чималий досвід, Віталій вважає, що, зараз, коли фінансові ресурси в людей закінчуються, бо ж війна затягнулася, волонтерам треба шукати можливість, як зекономити. Та ще й про зручність подумати: скляну банку з тушонкою на передовій не нагрієш, і розбитися вона може – продукт пропаде. А от сучасний роторт-пакет – інша справа. Дорогими в кінцевому результаті, вважає волонтер, виходять і пиріжки, завезені бійцям. А от сухі борщі в пакетиках, які можна кип’ятити, – оце те, що треба. Як і перемелене сало з часником, розфасоване в маленькі пакетики, – відкрив, намазав, навіть на сухар, і поїв.

«Каску пробило кулею чи осколком навиліт, але вона вберегла бійця»

Віталій Гладун каже, що сам зараз рідше буває на передовій. Хоч яке то «рідше», якщо лише у січні цього року був там тричі? А скільки загалом вирушав у далеку й непросту дорогу, то й важко порахувати. Про ці поїздки можуть розповісти трофеї, яких назбиралося дуже багато. Так само собою виникла ідея про створення музею. По можливості й експозиція облаштована, хоч ще до кінця і не впорядкована. Тим більш, оскільки приміщення невеличке, чимало експонатів лежить у дворі – буквально під відкритим небом. Волонтерський центр співпрацює зі школами, і тут, в такому поки що імпровізованому музеї, бувають учні з учителями.

– Надворі стоїть навіть крило літака, – каже Віталій. – А в приміщенні можна побачити і реактивні системи залпового вогню, і гільзи від ствольної артилерії, тубус від «Джавеліна». Маємо унікальну каску, яку передав нам член нашої спілки «Щит», котрий був на війні. Завдяки їй боєць вижив: каску пробило кулею чи осколком навиліт, але вона вберегла бійця від смертельного поранення.

– На другому році війни стало менше допомоги з-за кордону. Її майже нема.

І кожен експонат має свою історію. Чоловік тримає в руках частину російської міни й розповідає:

– Коли волонтери заїхали в Снігурівку на Миколаївщині, то такі міни валялися на дорозі. Їх порозкидали росіяни, коли їх вигнали із міста (Снігурівка була окупована із 19 березня до 10 листопада 2022-го. – Авт.). У нас є уламок керованої авіабомби. Є ворожа ракета, яка залетіла в приміщення школи – від навчального закладу залишилися лише несучі стіни...

На стіні – колекція шевронів, по яких, як каже Віталій, можна вивчати історію різних підрозділів. Як, наприклад, видозмінювався, починаючи із 2015 року й до сьогоднішнього дня, шеврон 72-ї бригади. А ще тут – колекція подяк, які волонтер прокоментував так:

– І вони – не з якихось штабних кабінетів – цих подяк добиваються для нас самі військовослужбовці, з якими зустрічаємося на передовій. Це їхня ініціатива – вияв вдячності за допомогу. Звичайно, бачимося з ними не в самих окопах, а в тих місцях, де бійці відпочивають, коли не на позиціях. Крайній раз я ночував за п’ять кілометрів від сірої зони. Це було в Запорізькій області, куди їздив у січні зі своїм сином.

Віталій Гладун ще й ще раз наголошує, що, перш як їхати кудись, треба спитати, що везти бійцям. Адже буває, що отрута для мишей – більш потрібна, як щось інше, бо вони перегризають проводку й виводять з ладу обладнання. А ще досвідчений волонтер каже, що не варто купувати машину за десять тисяч доларів, оскільки вона на фронті – розхідний матеріал: живе день – два. Одиниці автівок  виходять цілими з бою. Мовляв, треба не полінуватися й пошукати в Європі авто за три – чотири тисячі.

– Але люди такі, що, як «бубочка подзвонила, бубочка хоче», то треба зі шкіри «вискочити», а догодити, – говорить Віталій. – А та «бубочка», якщо має голову, є справжнім бійцем, то попросить у батьків не дорогу машину, а, перш за все, – надійну.

«А в інтернеті бачимо такий самий евакуаційний візок вже не за три, а за 11 тисяч»

У якийсь момент наша розмова перейшла до того, що, на думку волонтера,  людей, які роблять для військових щось безкорисно, залишається все менше й менше. І чим довше йде війна – тим більше тих, хто знаходить у цьому заробіток.

– От така, наприклад, проста історія, – говорить Віталій Гладун. – Для нас один чоловік робить евакуаційні візочки. Вартість одного – три тисячі гривень. Для цікавості я зайшов в інтернет і подивився, яка ж там ціна. І що бачу?

А те, що такий самий товар, але вже не за три, а за... 11 тисяч гривень. Як вам це?..

На своє, по суті, риторичне питання волонтер сам же відповідає:

– Сьогодні у нас в Україні – війна, а знаходяться «ділки», котрі на евакуаційних візках, які так потрібні на фронті, заробляють 300–400 відсотків! Коли ж ми виграємо війну, якщо в нас уже все зводиться до заробітку? Я розумію, що треба годувати сім’ю, мати якісь кошти на життя. Але ж не можна заробляти на війні! Хтось, до речі, може, заздрить, що на «нулі» хлопці одержують сто тисяч гривень. Тим часом з тих ста тисяч п’ять – десять бійці посилають додому. Решта назад іде на війну – вкладається в ремонт автомобілів, придбання їх, купівлю форми й навіть банальних боєприпасів для себе.

З приводу цього Віталій розповідає про випадок, який його дуже обурив:

– Хлопці мінялися на позиції – заходили на місце, де до цього стояв якийсь інший підрозділ. І ось вони, побачивши трофейний російський міномет, просять залишити його їм. Мовляв, ми ж піхота – голі-босі, не маємо чим воювати. І цього міномета їхні попередники... продають їм за сто тисяч. От вам ще один гендель на війні. Якщо такі заробітки продовжаться й далі, то ми цієї війни не виграємо.

І насамкінець волонтер каже:

– Те, що ми чуємо по телебаченню з «марафону», і те, що ми привозимо у своїх головах і серцях зі Сходу України, – це, як говорять в Одесі, дві великі різниці.

По правді, подумала, що після цих слів прозвучить фраза: «Але це не для преси», як це буває, коли свою відвертість у розмові людина все ж не хоче виставляти на загал. Вийшло, що помилилася, та все ж для певності запитала, чи можна в газетній публікації викладати таку його думку. Й почула у відповідь:

– Так, можете… Розумієте, якщо хтось і далі зароблятиме на війні, якщо продовжуватимуться крадіжки на рівні держави, а ми мовчатимемо, то повторимо долю наших дідусів і бабусь – прийдуть окупанти, й будемо ми на

Соловках, у ГУЛАГах Сибіру.

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: ««Підходимо майже до ка..апів»: як працюють сапери волинської тероборони (Відеосюжет)».