«Що ж то таке: вчителька, а зустрічається з таким молодим хлопцем?»: історія кохання з Волині

Та гору взяли почуття двох молодих закоханих людей. І ось у цієї «не пари», котра живе у волинському селі Щитинь на Любешівщині, – щасливе подружнє життя. У затишному будинку, де оселилася любов Валентини і Віталія Шумиків, ростуть їхні три доньки і син, які, скажемо, забігаючи наперед, непросто далися подружжю: сім років після весілля лелека ну ніяк не хотів до них прилітати

Бабуся-родичка прийняла на квартиру майбутню наречену

Валентина родом із Великої Глуші, що через село від Щитиня, куди потрапила завдяки випадку.

– Я навчалася у Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки (згодом це вже був Волинський державний університет). На педфаці, – пригадує жінка. – І ось на останньому курсі була практика. Вибрала своє рідне село. Та виявилося, що Щитинській школі потрібен вчитель початкових класів. Запропонували мені там роботу. Я й поїхала і стала працювати. Закінчувала виш разом зі своєю групою, але вже заочно. А виявилося, що долю свою тут знайшла.

Правда, зустріч із майбутнім чоловіком сталася не скоро. Справа в тому, що Віталій Шумик на три («а якщо за паспортом, то й на всі чотири») роки молодший за Валентину. Тож минуло п’ять літ її вчителювання у Щитині до їхнього знайомства. Мав хлопець вирости, в армії відслужити.

– Оскільки Валя квартирувала у баби Марії – моєї родички, – це уже Віталій долучається до розмови, – то я заходив туди сміливо не раз на вечорниці. Було це уже після того, як із армії вернувся. А до строкової служби ми і не знали одне одного.

Почула дівчина і заповітні три слова: «Я тебе люблю», і зізнання: «Жити без тебе не можу».

Якось Віталій провів учительку додому з дискотеки. Це і було їхнє перше побачення. А потім і освідчення. Почула дівчина і заповітні три слова: «Я тебе люблю», і зізнання: «Жити без тебе не можу».

 – Але я йому довго говорила, що не хочу нічого у своєму житті міняти, – каже жінка. – Мовляв, мені добре зараз: ти приходиш до мене нагодований своєю мамою, вона тобі попере, прибере. А як поженимося, то все це на мене ляже.

25 літ мала Валентина, як ішла заміж. Ясно, що уже по-дорослому розмірковувала про сімейне життя, про те, яка це відповідальність. Але зізнається і про такий нюанс:

– Віталію був 21 рік, коли з армії прийшов. «І що ж то таке, – ходили пересуди по селу, – вчителька, а зустрічається з таким молодим хлопцем?». Знаю, що і батьки його теж вважали, що ми не пара, що Віталію ще рано женитися…

Може, й це було причиною того, що дівчина з гонору не відразу відповіла згодою на пропозицію руки й серця. Але, як тепер каже подружжя, це вже доля. Незважаючи на всі пересуди, вони одружилися. Одного вечора, проводжаючи її додому, як це бувало не раз, Віталій поставив питання руба: «Ти вийдеш за мене заміж?». Попрощалися вони ще на непевній ноті: «Наступного дня, на холодну голову, все обговоримо». Але скоро, в лютому 2001-го, були заручини, а на початку червня, на Зелені свята, – і весілля. Повінчав молодят настоятель храму села Щитинь отець Іван.

«Сім років після весілля не було у нас дітей»

І прийшла обраниця Віталія у невістки. Може, зразу, як каже жінка, свекри і насторожено її сприйняли. Як-не-як, а син не відступився від свого і женився, хоч вони вважали, що йому рано заводити сім’ю. Та дуже скоро стала Валентина рідною в родині, паспортні дані й забулися. Бо ж не випадково кажуть, що для батьків головне, аби їхній дитині жилося добре. А Віталій і Валентина стали парою, якій багато хто може по-доброму позаздрити.

От тільки довго дітей вони чекали. Сім років після весілля не посилав їм Бог сина чи доньку. І лікувалася жінка, і в Господа подружжя вимолювало, аби подарував їм радість, без якої сім’я здавалася неповною, а їхнє життя втрачало свої найяскравіші барви. І вимолили. У 2009 році з’явилася на світ їхня перша донька, яку назвали Даринкою, бо це дійсно був неоціненний дарунок. А потім «посипалися» одне за одним ще троє – хлопчик і дві дівчинки: Тарас, Орися та Христинка. Наймолодша на Водохреща у 2017-му народилася, то й імені не довелося довго вибирати – було готове. Коли мова зайшла про те, що діти далися нашим героям непросто, жінка сказала:

– Ще й як непросто. Сім літ чекали їх. А коли уже вагітніла, то щоразу лікарі мене застерігали, що можуть бути ускладнення. Це ж чотири операції, бо з’являлися на світ доньки і син завдяки кесаревому розтину. І доводилося папірець підписувати, що всю відповідальність беру на себе і не матиму ні до кого претензій.

Коли в сім’ї було троє дітей, жінці можна було б уже й не ризикувати здоров’ям.

– Але після того, як стільки літ чекала материнства, – каже вона, – я нізащо не могла перервати вагітність. Нашій Христинці уже сім років виповнилося. Це найменша донька і величезна радість. Навіть важко зараз уявити, як би жили без неї.

«Лише після народження першої доньки з’явився стимул будувати свій дім»

Ми розмовляли з подружжям у їхньому гарно облаштованому, затишному будинку. Виявилося, що новосілля тут справляли лише десять літ тому, незважаючи на те, що в шлюбі Шумики вже понад двадцять років. До цього жили з батьками. І до народження їхньої найстаршої дочки якщо й збирали гроші на власне житло, то все одно будівництво бачилося десь у перспективі.

– Даринка стала стимулом для того, щоб ми всерйоз подумали про своє гніздечко, – каже з цього приводу Валентина. – Ще я була в лікарні, а Віталій зателефонував мені якогось дня і похвалився, що вже блоки на хату замовив. Того ж року і фундамент залили. Довго будувалися, бо ж гроші закінчувалися, і треба було їх заробити, щоб далі рухатися…

І не соромиться їй квіти дарувати. Нехай це й не якісь вишукані троянди, а вербові котики напровесні. Чи, якщо це літо, – оберемок польових пахучих квітів, які привернули увагу, коли траву на лузі косив.

Завдячують Шумики і родині, без допомоги якої було б ще важче з новобудовою. Стоїть їхня хата на одному обійсті з батьками Віталія. І господарство у них одне – нічим не ділилися. Так разом і досі хазяйнують. Лише за наймолодшою Христинкою Валентина була три роки у декретній відпустці. А за старшими виходила на роботу, коли малим виповнювалося 4 – 6 місяців, бо інакше ще довше дім будували б.

Вона не лише вчитель початкових класів, а й була заступницею директора Щитинської школи з навчально-виховної роботи (тепер – завідувачка Щитинською гімназією-філією Черченського ліцею). Як зізнається, вагалася, чи братися після відпустки знову і за цю посаду, чи обмежитися вчителюванням. Бо ж то непросто поєднувати шкільні обов’язки й те, що ти дружина, мати чотирьох дітей. І якби не Віталій, який не ділить домашньої роботи на жіночу й чоловічу, то непросто було б справлятися. Добре слово – на адресу бабусі й дідуся, які часто виручали: ніколи не відмовлять, як треба з дітьми посидіти.

– Ось що Віталій на заробітки не їздить, то це так, – говорить Валентина. – Може, колись, як діти виростуть, то й таке буде. А зараз, вважаю, нехай вони будуть з батьком. Те, чим часто обертається заробітчанство, я по учнях бачу. Залишені на бабусь, вони нагодовані, ніби й доглянуті. Але втрачається щось більше – те, чого нічим не компенсувати.

«Сім’я – це не «я», «моє», а «ми», «наше»

Після почутого від наших героїв було ясно, що то не просто любляча пара, – це подружжя, яке більш як за двадцять років спільного життя уже виробило свій статут і знає, що робить родину міцною, щасливою. Наприклад, коли мова зайшла про те, ким вони є одне для одного, то Валентина сказала:

– Віталій – той чоловік, якого я довго шукала і знайшла, бо ж і раніше кликали хлопці заміж, та я відмовляла. Його мала дочекатися. Він – мій найкращий друг, який зрозуміє, підтримає, перед яким можу сповна відкритися.

– Так само і для мене моя дружина, – тут же додає чоловік, – це і друг, і кохана, і коханка, якщо вже продовжувати цей перелік.

Він і зараз освідчується жінці, яку вибрав за дружину, яка є мамою його чотирьох чудових діток. І не соромиться їй квіти дарувати. Нехай це й не якісь вишукані троянди, а вербові котики напровесні. Чи, якщо це літо, – оберемок польових пахучих квітів, які привернули увагу, коли траву на лузі косив.

Чи сваряться Шумики? Звичайно, зізнаються, і таке буває, як і в усіх сім’ях. Це може трапитися через якусь побутову дрібницю (не там поставив, поклав — «Валя – велика акуратистка, хоче, щоб у всьому був порядок»). Але вони ніколи не впадають у мовчанку – може, трохи «не тим» тоном, але відразу говорять, бо бережно ставляться до тих почуттів, які подарувало їм життя. А ще давно зрозуміли, що сім’я – це не «я», «моє», а «ми», «наше».