Дружина любешівського старости не мала чобіт навіть для фотографії

Староста – гарний, молодий. У свитці, підперезаний крайкою, і в солом’яному капелюсі. Взутий у чоботи. На грудях – офіційний жетон старости. Ось так виглядав у Російській імперії на початку ХХ століття найвищий державний посадовець невеликого містечка.

Його дружина і діти на фотографії – усміхнені й життєрадісні. У світлому святковому вбранні. Всі – з пацьорками і хрестиками на грудях. Мама – у старовинному головному уборі, який тепер у наших краях уже не зустрінеш.

На жаль, не обійшлося без прикрої помилки. Адже світлину, що посередині, надрукували з перевернутого негатива. Тому ліва сторона виявилася правою і – навпаки. Це помічаєш одразу, якщо звернути увагу на двері, бо на фотографіях вони відкриваються в різні сторони. Через цей ляпсус шлюбне кільце в жонатої жінки замість правої руки виявилося на лівій.

 Любешівський район складає виразну етнографічну межу поміж дреговичами і древлянами. Тут вже зовсім інший тип людей, інший побут і своя особлива, м’яка та співуча мова, трохи схожа до південно-руського діалекту. 

Аналізуючи фотографію зліва, можна зробити висновок, що староста отримував невелику платню, бо жив бідно. Будинок у нього – дерев’яний, ще й не старий (бо світла деревина), але, подивіться, які в ньому кустарні двері й завіси на них. На кращі, напевно, бракувало грошей? Господар у чоботях, але вони вже старенькі й потерті. Це добре видно, якщо світлину збільшити. Якби були кращі, тоді взув би їх для фотозйомки. 

Права рука вкрита ранами й мозолями. Тобто, крім службової діяльності, староста мусив займатися підсобним господарством.

Дружина Мар’я і менша донечка на усіх фотографіях – босоніж. Старшенька взута в туфлі. Але на збільшеній фотографії видно, що великий палець лівої ноги виглядає з дірявої «обувки».

Отже, несолодко жилося тоді нашим краянам, якщо навіть дружина та дорослі діти старости не мали добротного взуття. Та і в нього чоботи – добряче підтоптані.

Мені можуть заперечити, мовляв, то – інсценізовані фотографії, і етнограф захотів сфотографувати сімейку старости босоніж. Та – не думаю.

Шкіряне взуття тоді й справді було дуже дороге. Пам’ятаю, моя бабуся Агафія розповідала, як молодою, ще «за Польщі», ходила ґрунтовою дорогою з хуторів на танці в село Горки. З дому дівчата виходили в постолах, а в селі одягали туфлі або черевики. А повертаючись із танців, знову перевзувалися в свої постолики.

 Отже, ходити босоніж змушувала не якась там наша особлива поліська ідентичність, а біднота. Звичайно, босоніж приємно походити по пісочку або травичці. Так ходили в хаті й по подвір’ях у теплу пору. Але босоніж не дуже то й походиш у лісі (наприклад, пасучи корів чи заготовляючи дрова), у болоті (заготовляючи сіно) чи в полі – по стерні. Мої батьки ще також ходили деякий час у постолах, а мені вже не довелося. Хоча декілька разів приміряв і постоли, й онучі.

Та повернемося знову до фотографій. Вони належать видатному білоруському етнографу Ісаку Абрамовичу Сербову (1871–1943). Фотографував він у Любешові влітку 1912-го під час наукових експедицій по тодішній Білорусі у 1911–1912 роках за завданням Північно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства у місті Вільно. Тоді територія Любешова та його околиць входила до складу Пінського повіту Мінської губернії

Російської імперії. Оригінали фотографій зберігаються у відділі рукописів Вільнюського університету (Литва). Вони виконані зі скляних негативів. А опубліковані світлини у книжці «Білоруси у фотознімках Ісака Сербова 1911–1912», яка побачила світ у Мінську в 2013 році у серії «Енциклопедія раритетів». Уклала книгу кандидат мистецтвознавства Ольга Лобачевська. Вступне слово – президента білорусі олександра лукашенка.

У книжці вперше опублікована колекція із 442 оригінальних фотознімків із власноручними підписами автора. Світлини виконані у 47 населених пунктах, у тому числі, у Любешові (31 знімок), Березній Волі (3), Залізниці (2) і Пожозі (2 знімки).

Ісак Сербов так описав свою мандрівку нашим краєм: «З Нобеля я піднявся уверх по Стоходу до Любешова; звідси навідав навколишні поселення: Деревок, Березна, Угриничі, Залізницю і Пожог. 

Любешівський район складає виразну етнографічну межу поміж дреговичами і древлянами. Тут вже зовсім інший тип людей, інший побут і своя особлива, м’яка та співуча мова, трохи схожа до південно-руського діалекту.

Зробивши знімки і записи, я направився далі сухопутцем на р. Стир у м. Пагост». На жаль, у книжці немає фотографій із Деревка і Угринич, де побував етнограф. Невідомо, він взагалі не знімкував у цих селах чи світлини просто не потрапили у цю книжку.

Як для свого часу, то якість фотознімків – відмінна. Адже фотосправа в наших краях тоді тільки зароджувалася. Вірогідно, що перші фото у нас, на Любешівщині, зробив саме Ісак Сербов. Сам фотоапарат тоді був досить громіздким, а світлини коштували дуже дорого.

* * *

А давайте-но спробуємо знайти нащадків Івана Полікарпчука, щоб вони, як у дзеркалі часу, несподівано зустрілися з ним (роботящим, молодим і красивим) через століття! Врахуйте, що прізвище його з часом могло трансформуватися у Палікарчик чи Полікарчик. Телефонуйте в редакцію газети «Волинь».

Смт. Любешів.

Петро КРАВЧУК, краєзнавець.

Читайте також: «Волинський ансамбль отримав найвищу нагороду на фестивалі на Закарпатті».