Майя Сокол: «А 22 грудня 2022-го бійці пішли на штурм – Іван був важко поранений».
Волинянин Іван Сокол пішов захищати Україну, щоб його сини не бачили війни
І віддав за це своє життя. Старшому Миколі сьогодні 14 років, молодшому Анатолію – 13. Хлопцям важко змиритися з думкою, що вже ніколи вранці тато не прийде до них у кімнату й не обніме, не поцілує, і так само ввечері – не розпитає, як минув день, не побажає спокійної ночі. Вдова Героя Майя Сокол каже: – У нас було велике кохання, сини народилися й росли в любові та повазі, сварок ніколи не чули…
«У ньому я побачила справжнього сім’янина»
Із спогаду про те, як зав’язалася їхня любов, і почалася наша розмова з Майєю Сокол із села Матейки на Маневиччині:
– То я – місцева, а мій Іван – із Чорнижа. Якось у нашій родині по батьковій лінії, яка живе по сусідству з ним, було весілля. Він був за дружбу, а я – за старшу свашку: за нашими традиціями вела молодого до його обраниці. Тоді й познайомилися з майбутнім чоловіком, обмінялися номерами мобілок. Іван сказав, що зателефонує…
Але сталося так, що й через місяць не дочекалася дівчина обіцяного дзвінка. Тобто на цьому їхнє знайомство могло б і закінчитися, якби Майя першою не зробила крок. Вона, на той час студентка другого курсу Рівненського гуманітарного університету, сама набрала номер Івана. Він ніби чекав цього дзвінка. З того часу й почалися їхні зустрічі, які через рік закінчилися шлюбом – у січні 2009-го пара одружилася. Сьогодні жінка впевнена, що то невипадково захотілося їй подзвонити, аби їхні шляхи не розійшлися, – серцем відчула, що це – її доля.
– Іван був спокійним, врівноваженим, лагідним, розумним чоловіком (хамовитих, а тим більш агресивних, я обходила, як мовиться, стороною), – каже вона. – У ньому побачила справжнього сім’янина. Він на десять літ старший за мене. Судячи з того, що чула, коли ми зустрічалися, хотів уже мати сім’ю, дітей. Те, що я цінувала у хлопцях, якраз у ньому було.
Оскільки Іван із багатодітної сім’ї (дев’ятий, наймолодший), то привести дружину не мав куди. Два роки подружжя жило у батьків Майї. Тим більше, що її старша сестра вже пішла заміж, а її, молодшу, та ще й студентку, мама не хотіла нікуди відпускати.
– Але Іван хотів мати свій дім, – пригадує жінка. – Тож у 2011 році, коли народився наш молодший син, ми купили в Матейках хату – дерев’яну, старого планування. Як Толіку було три місяці, перебралися у своє житло, яке згодом перебудували всередині так, як хотіли. Тим більше, що майстрів не треба було наймати – в чоловіка були золоті руки. Поки діти були зовсім маленькі, їхній люблячий татусь доглядав за ними нарівні зі мною: треба встати до котрогось із синів вночі – без проблем. Одне слово, був повністю відданий сім’ї. Він навіть на заробітки далеко не вирушав – поблизу шукав можливість розжитися на якусь копійку. То вже пізніше почав вахтовим методом їздити у Київ, де працював у будівельній фірмі на спорудженні модульних будинків.
«Він, штурмовик, воював на «нулі»
Строкову службу Іван Сокол проходив у Президентському полку. Про це Майя знає із розповідей чоловіка («бо це було ще до мене»). У часи АТО, на початку 2017 року, його викликали у військкомат. Але тоді був комісований за станом здоров’я.
– І як почалася велика війна, – каже жінка, – то ще до вересня 2022-го чоловік залишався вдома. Тепер я по-особливому ціную такий подарунок долі – це ж із нами Іван зміг довше побути. Працював зварником у Луцьку – на фірмі моїх двоюрідних братів. Якогось дня вони зібрали рюкзаки й відправилися воювати. Чоловіка взяв до себе інший підприємець. Ми розуміли, що і його можуть мобілізувати – настане такий день, коли доведеться розлучитися. Він говорив так: «Я нікуди не ховаюся. Спокійно їжджу в автобусі. Якщо принесуть повістку додому, то піду – відмовлятися не буду». Її принесли 9 вересня. Чоловік був на роботі. Я зателефонувала Іванові, він поговорив із представником військкомату. А потім, коли я взяла мобілку, сказав: «Бери повістку...». Я знала його думку й поважала: Іван пішов, як говорив, захищати Україну, щоб його сини не бачили страхіть війни.
«Я нікуди не ховаюся. Спокійно їжджу в автобусі. Якщо принесуть повістку додому, то піду – відмовлятися не буду».
Призвали Івана Сокола в 110-у окрему механізовану бригаду. Він, штурмовик, воював на «нулі» біля Авдіївки. Поки був на злагодженні бойового підрозділу у Покровську, то Майя, як пригадує, могла спілкуватися з чоловіком по мобільному зв’язку. А згодом виручав тільки додаток «Сигнал». Буквально десять секунд: «Привіт, у мене все добре, як діти?» – ото й уся розмова. Якщо вдавалося поговорити двадцять секунд, то Іван встигав ще й запитати дружину, як вона справляється з чималим хазяйством. А тримали і корову, і кобилу та лоша, яке на той час ще не продали, і численне домашнє птаство. А це ж усе – восени: 35 соток картоплі треба було викопати, десять соток – буряків. Майя в таких випадках заспокоювала чоловіка жартівливим: «Ти ж знаєш, що я – сильна сільська дівчинка, справлюся...»
– А 22 грудня 2022-го, – розповідає жінка,– бійці пішли на штурм. Іван був важко поранений: мав перелом ноги й по лівій стороні – безліч осколків у тілі. 11 січня я забрала його з Рівненського госпіталю – там довго не тримають, оскільки поранених є багато, – нові прибувають. Привезла його додому із дірками в руці – треба було щодня робити перев’язки, уколи. Цілодобово за ним доглядала – була медсестрою на пів ставки, як жартував Іван (зранку мала уроки – в місцевій школі Майя Сокол викладає історію. – Авт.). Попереду було лікування в медичних закладах і Ковеля, і Ківерців, і Луцька, яке тривало ще чотири місяці. У квітні, коли Іванові вже треба було вертатися в частину, я просила його, щоб ще звертався до лікарів, бо ж він дуже кульгав. Питала: «То ж як стоятимеш на «нулі?» Правда, послухав, – поїхали ми ще в Колківську лікарню, і йому на два тижні продовжили реабілітацію. Був вдома й на Великдень, який того року припадав на 16 квітня. Чесно кажу, я вже й різні варіанти продумувала, щоб чоловік більше на йшов на війну, бо ж мав таке важке поранення. Навіть пропонувала взяти із сиротинця третю дитину. Але Іван твердив своє: «Я не зможу сидіти вдома, якщо мої хлопці – там...»
Це – останні дні, коли сімейство Соколів було разом. Хоч тоді Майя й думки не допускала, що минуть лічені тижні, і її чоловіка привезуть додому в домовині.
Читайте також: Незагойна рана Волині: «Наш тато застрелить путіна – і ми будемо жити, як колись».
«Ваш чоловік лежить в окопі в Авдіївці»
Три тижні ще повоював Іван Сокол...
– Подзвонив чоловік,– пригадує дружина, – й попросив вислати його плитоноску, яку залишив удома. Він – крепкий, і та, що видали йому, була на нього трохи тіснувата. Ну й сала домашнього сказав покласти. Це було 19 травня. Передала я тоді Іванові ще й газову портативну плитку, щоб можна було щось приготувати, і модем, аби мав інтернет і не треба було бігати по посадці й ловити сигнал. А ще – цукерки, які він замовив, – «добрі-добрі – ти знаєш, які я люблю», і його бойовий годинник...
23 травня ввечері Іван Сокол зателефонував і сказав своїй «найріднішій коханій дружині» (саме так він звертався до Майї), що все одержав. Похвалився, що тепер у нього інтернет – супер. Тоді жінка й дізналася, що вночі чоловік іде на завдання.
...З позиції боєць не повернувся. Тож невідомо, чи одягав він ту плитоноску, яку так поспішала передати дружина, чи посмакував улюбленими цукерками. Про це Іван Сокол уже не встиг розповісти.
24 травня о 6-ій ранку загинув, як зазначається у документі, – під час вибуху осколок розірвав сонну артерію. Але про це вона дізнається лише наступного дня, в післяобідню пору.
– А вранці я була на роботі, – розповідає Майя.– Почула, що загинув Толюн – Анатолій Колошва, котрий жив по сусідству з нами. Коли повернулася додому, то зразу поспішила до його дружини, аби висловити співчуття. А вона питає: «А твій Іван – на зв’язку?». «На зв’язку, – сказала їй, – на завдання пішов». А вночі мені було вже не до сну до самого ранку. Восьма година – треба до школи йти, а чоловік не дзвонить. А він же, як мовиться, кров з носа, а мусив дати про себе знати, – навіть якби треба було на високовольтну лінію залізти. Я чекала від нього дзвінка, мала повідомити, що Толюн загинув. Не дочекалася. Вже й сама набирала – не відповідав. І не міг відповісти…
Десь о третій годині, коли жінка прийшла з роботи, вони з молодшим сином були в кімнаті. За її словами, відчувала, що її Іван – знов «300-й». Про його загибель думки не допускала. Та ось у дворі загавкав собака. Син виглянув у вікно й вигукнув: «Мам, там – із військкомату!..». Після слів, що її чоловік загинув при виконанні бойового завдання, жінка знепритомніла. Так і впала б, якби син не підхопив.
– Я доходила до тями, чула, що діти – в паніці: кричать, плачуть. А коли вже оволоділа собою, то сказала представникам військкомату, що в Івана є батько, якому 85 років, – і я не знаю, як йому повідомити, що він хоронитиме 44-літнього сина (вони йому й подзвонили). «А тепер розкажіть по порядку, де мій чоловік?», – звернулася зі своїм проханням. І почула у відповідь: «Ваш чоловік лежить в окопі в Авдіївці». Побратими змогли забрати його лише тоді, коли після доби на позиції поверталися на своє місцерозташування. Через два дні на нашому кутку знову був похорон.
…Майя Сокол розповідала, як їй та дітям хотілося мати на пам’ять про чоловіка, батька його речі, з якими він був на війні. І одного дня їм передали сумку, але... чужу. Добре, що там був телефон власника. Знайшла номер його матері, подзвонила, передала сумку на Вінничину. Виявилося, її син загинув 24 квітня, а 27-го в ту роту, де він служив, перевели Івана Сокола, який повернувся в бригаду після тривалого лікування.
– З часом чимало дорогих нам Іванових речей ми таки одержали. Телефонувала я з приводу цього і командиру, і його заступнику. Добивалася свого. І вони мені дзвонили – деякі документи просили надіслати – для представлення до нагороди.
А ось коли зайшла мова, як саме відзначено чоловіка, то вдова сказала:
– Ще ніяк… Не знаю – буде щось чи ні. Іван для мене та його синів – і так уже Герой з того першого дня, як пішов воювати.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
У боях за Україну полягли мужні сини Волині
Валентин КОРОЛЬ – боєць із селища Благодатне Володимирського району;
Олександр ГАЛЕНКО – боєць із міста Ковеля;
Роман КАЛАШНЮК – боєць із міста Володимира;
Петро ВОЙТОВИЧ – боєць із міста Луцька (уродженець села Липне, що на Ківерцівщині);
Василь КОВАЛЬЧУК – боєць із села Ставок, що на Ківерцівщині;
Артем ПАВЛЮК – боєць із міста Луцька;
Сергій ГЛИНЯНКО – боєць із селища Заболоття, що на Ратнівщині;
Петро ХОМИЧ – боєць із міста Любомля;
Ярослав МІЩУК – боєць із села Світязь, що на Шаччині;
Володимир ШИШКО – боєць із села Павловичі, що на Локачинщині;
Ігор ЖУРАВЕЛЬ – боєць із селища Рокині Луцького району;
Віктор ТРУБА – боєць із селища Турійськ;
Богдан ГОРОЦЮК – боєць із села Туричани, що на Турійщині;
Вадим ХОВАЙЛО – боєць із селища Цумань, що на Ківерцівщині;
Олександр ПАРХОМЧУК – боєць із села Веснянка Луцького району;
Василь ГАВРУК – боєць із села Линівка, що на Рожищенщині.
