А спогади бережуть світлини…
Війна змусила Никона Кулика у 90 років повернутися на рідну Волинь
Немає такого дня, щоб чоловік не думав про прожиті літа на Дніпропетровщині, де він добросовісно трудився понад 70 років. Доля подарувала йому немало літ, але свій 90-ий день народження дідусь зустріне на волинській землі…
Наша зустріч відбулася у затишній міській квартирі доньки Никона Петровича – Людмили, де він нині проживає, оточений теплом і затишком. Гірким тягарем жорстока війна ввірвалася у домівки, душі і серця юних і поважних людей, відібрала спокій, затишок благоустроєних роками осель, змусила покинути нажиті місця…
«Роки пробігли, пролетіли, але не забрали найдорожчого – святої пам’яті, того щастя, що завжди було поруч», – душа Никона Кулика сповідує пережиті роки та повертає у ті миті, які кожному з нас хочеться повернути назад.
Його роки наввипередки бігли з долею, ніби змагалися, кликали, переконували, не один раз випробовували на стійкість, то гладко стелили, то кололи… Тихою розмовою стараємося не сполохати, не перервати зв’язок із минулим – тривожним і радісним, сумним і щасливим…
ПРО ДИТЯЧІ РОКИ…
Народився Никон 4 квітня 1934 року у багатодітній родині Петра та Меланії Куликів у селі Кримне, на Старовижівщині. Різниця у віці з його найстаршим братом (всіх дітей – п’ятеро) – 26 років. Їх матері, як на світ з’явився найменший син, було 50. Підростав разом із братами і сестрами – Тимошем, Яриною, Уляною та Костею. Батько пройшов пекло Першої світової війни, полон, а коли повернувся – почав хазяйнувати. Було дуже важко – голод і холод. Пригадав дідусь, як дитям доводилося бути поводирем у заїжджого безхатька і просити харчі. Кожне яблуко чи грушка були дорогі. А яка то була радість, коли місцевий пан-поляк забавлявся і кидав дітям яблука зі свого фруктового саду.
Хоча дівчина була на сім літ старшою, це не стало перешкодою для закоханого 18-річного юнака. 1952 року вони одружилися і у повазі одне до одного прожили 59 літ.
Чорним крилом у дитинство увірвалася війна. Тоді Никону було сім років. Він добре пам’ятає німецькі літаки, вибухи і потік людей, що бігли до лісу ховатися від смерті. Не стерлися з пам’яті чоловіка і перші зустрічі із ворожими солдатами. Вони поселилися поруч із їх убогою сільською хатиною. Але не заходили, бо боялися тифу. Важко старенькому згадувати ті події, хоча пам’ятає все до найменших дрібниць.
ПРО ТРУДОВИЙ ШЛЯХ
Відразу після війни пішов у засвіти батько, і матір спіткала вдовина доля. Ростила своїх синів і дочок Меланія, плакала, бажала кращої долі. На початку 50-их у селах поліського краю з’явилися вербувальники, які обіцяли гарне життя, матеріальну винагороду.
Багато сільських родин зрушили зі своїх місць і поїхали з вербувальниками. Серед них виявилася і сім’я Куликів. 18-річним юнаком Никон потрапив у бригаду лісівників, які працювали на вирубці плавнів за 30 км від міста Дніпропетровська. Як вони пізніше дізналися, саме тоді почалася підготовка до будівництва Каховського водосховища (З історичних даних відомо, що Каховську ГЕС спорудили ціною затоплення земель з унікальною цінністю – Великого Лугу. Проєкт мав на меті втілити амбітний задум Сталіна – «Великий план перетворення природи». Будівництво тривало у період із 1950-го до 1955 року. – Авт.) Вербувальників поселили у селі Солоне. Дали так звані підйомні: дорослим членам родин по 700 рублів, дітям – по 250. Хто зміг – перевіз господарку: худобу, птицю, реманент, а то й дерево на хату. Куликам надали таке-сяке житло. З того часу інший край став малою батьківщиною для Никона Петровича, бо прожив він там більше 70 років.
ПРО ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ…
Як не було б важко, але юнак вивчився на механізатора, водія. Тут, на дніпровській землі, зустрів свою долю – дівчину Лізу, яка також виявилася переселенкою із сусіднього з Кримним волинського села – Яровище. Хоча дівчина була на сім літ старшою, це не стало перешкодою для закоханого 18-річного юнака. 1952 року вони одружилися і у повазі одне до одного прожили 59 літ. Народили та виростили троє дітей, міцно вкоренилися на дніпровській землі, збудували добротний будинок, посадили сад. І завжди були разом – і в горі, і в радості.
Усміхається Никон Петрович, згадуючи, як з дружиною організували музичний дует: «Я граю на гармошці, а Ліза «бубнить» на бубоні. Впродовж 30 літ запрошували наш музичний дует на сімейні свята односельці і завжди були задоволені українським репертуаром».
У трудовій книжці Никона Кулика один-єдиний запис – місцеве комунальне господарство. Сумлінно трудився, за що неод-
норазово отримував відзнаки.
Незважаючи на свій поважний вік, дідусь Никон тримається молодцем. Пригадує цікаві гуморески, цитує вірші Шевченка, а в його словах відчувається невимовна туга уже за дніпровським краєм, де все нажите-пережите, де уже більше 10 літ спочиває його кохана Ліза. І висловлює думку, що неодмінно закінчиться клята війна, і він повернеться на другу малу батьківщину.
Сьогодні турботою і любов’ю найріднішу людину – батька оточують його діти: сини Анатолій, Віктор та донька Людмила. Щасливі вогники спалахують у добрих очах ветерана, коли розповідає про своїх онуків, які не осоромили добрих справ дідуся, вивчилися та утверджуються у самостійному житті.
З роси та води Вам, шановний імениннику! Нехай прожиті роки не будуть для Вас тягарем, а добре ім’я стане прикладом для наслідування!
Ніна КОСТРУБА.
