«Не хочу говорити, де живуть мої волинські майстрині, – дуже багато «мисливців» на них»

«Моя душа – з рідної Волині, я тут черпаю енергію»

У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року («саме тоді, коли все почалося») Альона із сім’єю їхала з Києва, де на той час жила, до Луцька. А вже звідси вирушила за кордон. Сім’я вибрала саме Нідерланди з думкою про майбутнє своєї доньки Селін, оскільки ця країна, як дізналися, – найкраща для дітей, їхньої безпеки, розвитку. Мати Альони, яку вона теж забрала з Луцька, по суті, жила на дві країни – час від часу їздила в рідне місто, оскільки там залишився батько Альони, який не захотів покидати свій дім. Чоловік нашої героїні частіше бував у Стамбулі, оскільки там у нього – бізнес. А вона, трохи адаптувавшись за кордоном, долучилася до волонтерства.

Співпрацюючи з мерією міста Хогевен, в якому жила, організувала для українських дітей-біженців уроки малювання, аби їм легше було на чужині. З думкою, як допомогти співвіт­чизникам, котрі були змушені, рятуючись від війни, втікати за кордон, заснувала програму

Вона сказала: ти, мовляв, якщо хочеш, то вертайся, а я за кордон не поїду.  

«Надія на майбутнє». До цієї доброї справи Альона Чіні залучила нідерландського художника Теуна.

А ще вона, маючи на меті допомагати сиротам, у Польщі, в тимчасовому магазині (є така ефективна маркетингова форма) представила колекцію свого одягу. Дизайнерку підтримали у волонтерстві польські зірки, які рекламували та продавали її сукні. Гроші, виручені від продажу, наша землячка передавала українським дітям.

Оскільки хочеться почути про нову сторінку життя Альони Чіні в рідному місті, то й перше запитання таке:

– Коли ж все-таки вирішили повернутися з Нідерландів до Луцька?

– Торік, перед Великоднем, ми приїхали з донькою до Луцька. Вирушали, до речі, в гості – я дуже сумувала за батьками, Селін – за бабусею й дідусем. А закінчилося тим, що залишилися тут. І, знаєте, на цьому наполягала донька. Вона сказала: ти, мовляв, якщо хочеш, то вертайся, а я за кордон не поїду. Донька має свою точку зору, яку я, звісно, враховую. Тим більше, пересвідчилася, що в Луцьку – спокійно. Тож швиденько вирішила питання зі школою – Селін, якій зараз десять років, навчається в приватному ліцеї «Республіка» з посиленим вивченням англійської мови.

– А, які ідеї, плани були для себе на цей період проживання в рідному місті?

– Звичайно, поки я була в Нідерландах, то на рік моя діяльність, пов’язана з творчістю, призупинилась. І це зрозуміло: у всіх була невизначеність і навіть розгубленість стосовно того, що чекає завтра.  До речі, і ті жінки, які вишивали мої вироби (з ними я співпрацюю з 2016 року), залишилися без роботи. Час від часу вони питали мене, чи нема для них замовлення, а я не могла сказати нічого втішного. І ось у Луцьку я знову почала творити. По суті, сталося те, що мусило статися, адже моя душа, все, що в мені закладено, – з рідної Волині, я тут черпаю енергію. Невипадково, не можу довго знаходитися поза межами України.

– І, мабуть, дехто дивується з того, що ви покинули благополучну країну?

– Звичайно...Так було, коли свого часу з Туреччини поїхала. Я ж там жила в замку ХVIII століття родини мого чоловіка. В мене було все, тому багато хто дивувався, як я могла покинути цю розкіш. Такий же подив викликало й те, що я під час війни в Україні покинула Нідерланди. Що можу сказати на це? Я хочу жити й творити на своїй Батьківщині.

«Мені дуже важливо зберегти ручну вишивку»

– Що найбільше мотивувало до творчості?

– Те що жінки, з якими співпрацюю, хотіли вишивати (вже й молодші беруться до цього – буває, чуєш від майстрині: «Дайте роботу мені й моїй онуці»). Воно накладалося на моє бажання зберегти українські традиції, долучитися  до збереження давніх ремесел. Мені дуже важливо зберегти ручну вишивку. Я хочу, щоб люди бачили її не на якійсь картинці, а на реальних виробах. Додам, що не можна двічі зробити однаковий виріб. Навіть в одної й тої ж майстрині щоразу – це вже інший витвір мистецта. Як і дві однакові картини не напише художник.

– А буває, що вас питають, яка різниця між ручною й машинною вишивками?

– Це питання багато хто задає. А я кажу, щоб порівняли картину, роздруковану на принтері, й оригінал, намальований олійними фарбами. Я втішена тим, що після того, як довго не творила, знову пройнялася натхненням. Повторюся, що спонукала до  цього рідна Волинь з її неповторною природою, а  ще те, що сьогодні у мене, як ніколи, – хороша, сильна команда.

 – І в яких волинських селах ви знайшли майстринь-вишивальниць?

– А ось цього не буду говорити.  І поясню це неприємною ситуацією, яка сталася нещодавно. Ми створили для німця Франка Петера Вілде, який в час війни дуже активно підтримує Україну, вишиванку на його замовлення в червоно-чорних кольорах. Мою ідею реалізувала одна з майстринь. Це було складно зробити, бо йдеться про непросту техніку, коли  між гладдю – вишивка хрестиком. Це був презент Франку. А трохи більше, як через місяць, розкрученіший бренд, я б так сказала, створив копію цієї червоно-чорної сорочки, яка потрапила в соцмережі. І зараз успішно продає – звісно, вже із машинною вишивкою. Ось чому й не хочу говорити, де живуть майстрині, з якими співпрацюю, – дуже багато «мисливців» на них.  Скажу, що вони – із віддалених поліських сіл, де збереглося це ремесло (там, щозими, як і колись, ще ставлять  ткацькі верстати).

Вона сказала: ти, мовляв, якщо хочеш, то вертайся, а я за кордон не поїду.

До речі, хочу сказати, що у час війни підприємливі, творчі люди мають велику підтримку і всередині України від державних структур, і з боку Європейського Союзу, США. Пів року тому я запропонувала свій проєкт щодо ручної вишивки, а відтак – збереження стародавніх традицій, і виграла досить непоганий грант. Основа в мене була, а цей грант дав мені можливість для подальшого розвитку своєї справи. Крім цього, є різні програми для жінок, завдяки яким можна безкоштовно навчатися. Ось і я завдяки цьому навчаюся у підприємницькій школі від Львівської 
торгово-промислової палати.

– Коли ви були в Нідерландах, то активно волонтерили з тим, щоб допомагати українським дітям-біженцям, а також – нашим захисникам. А як тепер?

– По можливості беру участь в акціях, які ставлять за мету збір коштів для Збройних сил України. Для мене за честь  співпрацювати, наприклад, із мережею «Там-Там», котра проводить благодійні заходи, результат яких – можливість придбати техніку для наших захисників. Або така пам’ятна подія: торік восени на стадіоні «Авангард» відбувся благодійний футбольний матч для збору коштів на реабілітацію жінок, звільнених з російського полону, організатором якого була ця мережа. Я тоді теж долучилася – подарувала, зокрема, жінкам, які так багато пережили, свої вишиванки. Одна з них здивувалася, що, коли закінчилося дійство, сорочку не довелося віддавати, як це з нею було після зйомок якоїсь телепередачі. «Ні, ні – вона ваша», – заспокоювала її.

Сьогоднішні дні – це випробування на людяність, милосердя, вміння об’єднатися  задля того, щоб, допомагаючи захисникам, збороти ворога.  Прикладом є дівчата з волонтерського центру «Старе місто», які постійно збирають кошти, щоб придбати для військових найнеобхідніше. А це все, починаючи від отрути для мишей – до авто. Таким же важливим є і збір солодощів для дітей, батьки яких загинули на війні – стараюся не залишатися осторонь таких акцій. А зовсім недавно, у березні, у Волинському академічному обласному музично-драматичному театрі благодійний захід, під час якого збирали кошти для ЗСУ,  організувала модельна агенція Марини Занюк «MZM». Я теж взяла в ньому участь зі своєю колекцією суконь…

Зараз нема людини, яка не сказала б, що хтось із її родичів чи знайомих воює, а то й загинув чи був поранений. Хлопців на передовій треба підтримувати, бо те, що ми живемо, можемо працювати, творити – завдяки їм, їхній мужності.

Катерина ЗУБЧУК.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ