«Степан має приїхати на все готове!».
Усе село зійшлося добудувати дім воїну, який втратив на війні ноги
Поки важкопоранений Степан Коцюб (на фото) лежить у лікарні, земляки гуртом взялися добудовувати йому хату, яку почав зводити ще покійний батько захисника. Про вражаючий людський вчинок жителів села Виноградне Чортківського району Тернопільської області тепер говорить уся Україна
– Звати хлопця Степан Коцюб, він – 1989 року народження, – розповідає про пораненого воїна виданню «Чортків.Сity» староста Зозулинецького старостинського округу Надія Мандзюк. – 7-го березня минув рік, як його призвали до лав ЗСУ. Після місяця навчання потрапив на фронт. Був стрільцем-санітаром, вивозив із поля бою поранених і загиблих.
На початку січня цього року отримав важке поранення – пряме попадання у бліндаж. Розірвало деякі внутрішні органи, осколки посікли голову, спину, отримав перелом руки, але найгірше – втратив обидві кінцівки вище колін...
– Як виникла ідея з будівництвом нової оселі для важкопораненого воїна-односельця? – цікавимось в очільниці села з милозвучною назвою Виноградне.
– О, це заслуга всього нашого села. Коли почули, що зі Степаном трапилася така біда, молоді ґазди, його друзі, які зараз на фронті, і тут, у тилу, зорганізувалися й озвучили таку сміливу пропозицію: збудувати йому новий будинок, бо старенька глиняна хатина, де він досі тулився з матір’ю, вже нікуди не годиться. Та й у його теперішньому становищі йому там було б украй важко.
Цегляний будинок на околиці села почав зводити ще на початку 1990-х років батько хлопця. Поставив коробку і накрив шифером. Пам’ятаю, Степанко ще бігав тут маленьким, адже живу поруч, по сусідству. У 2009-му батько помер, так і не закінчивши будову. Матір на свою мізерну зарплату в клубі не могла потягнути будівництво, треба було ставити єдиного сина на ноги. Тож недобудована оселя досі стояла пусткою…
Приблизно місяць тому я кинула клич у нашій місцевій групі у вайбері – хто може, прийдіть допомогти у добрій справі.
Я вам не можу передати словами, що тут творилося! У той понеділковий день на об’єкті працювало близько 70 людей. Для нашого маленького села, де офіційно рахується триста з лишком душ, – це дуже багато. До того ж немало сільчан знаходиться за кордоном. Чимало хлопців на війні – 24 чоловіки. До слова, тільки двох мобілізували, решта пішли добровільно! Маємо й поранених, один наш земляк – у списку зниклих безвісти…
…Отож, одні працювали на розчистці території, інші підбивали стелі, стелили на горищі утеплювач, інша група чоловіків копала криницю і рів під трубу й електрокабель. Потім поставили вікна, вхідні двері, поштукатурили стіни й залили стяжку. Тепер чекаємо, щоб підсохло, і будемо рухатися далі...
«Наша мета: закінчити хату повністю. Якщо Степана випишуть раніше – відправимо кудись на курорт».
Є у нашому селі проєктант Іван Стронський, під його умілим керівництвом хлопці й працюють. Звичайно, враховуються усі побажання молодого господаря. Не можу не згадати й майстра на всі руки Івана Ільніцького, котрий тут буквально днює і ночує. Мабуть, немає такої роботи, яка йому не корилася б, чи оселі, де він не приклав би своїх золотих рук. І будує, і мурує, і верхи кладе, і криниці копає. Встановлені каплички в селі – теж його рук справа...
– У кімнаті ліворуч мешкатиме матір, а це – Степанова спальня, – продовжує пані Надія. – Прямо по центру буде кухня, справа від неї – велика душова, щоб він міг на візку заїхати. На дві спальні поставимо кахельну грубку, на всяк випадок, якщо раптом не буде газу. До речі, газ і світло ще не підведені. Електрики обіцяють під’їхати днями.
Сподіваємось, і газ до зими проведемо.
– А що каже Степан, дізнавшись, що йому будують нову оселю? – запитуємо у матері воїна.
– Син усім задоволений, надзвичайно радий. Хлопці йому постійно телефонують, включають відео, як працюють, печуть бараболю. Веселий, каже, що в паніку не впадає...
– Це – лише початок, – продовжує пані Надія, – основну «чорнову» роботу зроблено. Головне, аби підсохли стіни. Тоді залишиться пошпаклювати, зробити натяжні стелі, вмеблювати, забетонувати подвір’я тощо... Звичайно, ще треба купу грошей. Люди з села здають, хто скільки може. З-за кордону надсилають перекази односельці, вчителі із місцевої школи скинулись колективом, міська рада виділила 30 тис. грн, обіцяють ще додати. Наша мета: закінчити хату повністю. Степан має приїхати на все готове. Якщо його випишуть раніше – відправимо кудись на курорт (сміється.– Авт.). Ось побачите, за якийсь місяць все буде готово! Наше село – дуже дружне. Впораємось! – твердо каже Надія Мандзюк.
Любомир ГАБРУСЬКИЙ, chortkiv.city.
