«Для смерті невмирущий виклик – простий, земний, насущний труд». Думки волинської журналістки про третю воєнну весну

До цієї розмови якоюсь мірою спонукав вірш, який прочитала на фейсбук-сторінці львів’янина Петра Шкраб’юка, котрого знаю зі студентських літ, коли навчалася на факультеті журналістики. Він, нині – відомий історик, старший науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, в доробку якого – вагомі науково-історичні документальні книги, часто тішить «фейсбучних» друзів своїми поетичними рядками. Зазвичай, вони є відгуком на те, чим людина живе, переймається, що її тішить чи, навпаки, розчаровує, обурює.

Ось і цей, нещодавній, поданий із приміткою «Розмова в електричці», є, по суті, картинкою з нашого життя. «Питаєте, як далі жити? Везу он щепи на город. Орати, сіяти, садити, ростити хліб – наш другий фронт...», – каже чоловік-садівник – співбесідник автора цих рядків, реальність якого сьогодні така: «Воює внук, а я – отут. Для смерті невмирущий виклик – простий, земний, насущний труд». Нехай не в електричці – в маршрутках, які курсують шляхами Волині, нині можна зустріти не одного такого чоловіка, онук чи син якого нині – на передовій, а він, як і все життя, з приходом весни, садитиме сад, оратиме поле... Ось тільки цього разу – без свого помічника, котрий пішов захищати Україну, – за нього тепер його щоденна молитва...

У нас – уже третя воєнна весна. І цьогоріч вона якась особлива. Синоптики фіксували температурні рекорди березня, а природа, відповідно до цього, «видавала» свої аномалії. На клумбах уже не один тиждень на повну квітнуть не лише примули, а й нарциси, гіацинти, ось-ось – і тюльпани «вибухнуть» різними барвами. Та найбільше дивує те, як рано зацвіли абрикоси, алича: були ще останні дні березня – перші числа квітня, а здавалося, що це – вже початок травня. І так рано (30 березня!) я ще не відкривала сезон весняно-літніх поїздок у своє Любче на Рожищенщині з думкою, що це ж зовсім скоро можна буде порядкувати на грядках – сіяти, садити, а потім заглядати: «Чи ж уже зійшло?»

У кожній жінці, корені якої – в селі, хоч-не-хоч, живе Маланка з її любов’ю до землі із повісті Михайла Коцюбинського «Fata morqana». Мабуть, коли в школі «проходили» цей твір за програмою української літератури (сюжет, тема, ідея), то не дуже вникала в деталі. Зате згодом не раз перечитувала рядки, в яких йдеться про те, як Маланка, працюючи на городі в багатого мужика, брала платню не грішми, а гарним гатунком пшениці – на розвід: «Ніщо не могло зробити їй більшої приємності, як горсточка насіння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дійшла до того, що, опинившись на чужому городі, стежила очима, що можна б узяти на насіння, і, оглядаючись, потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху. У неї в хаті завелось багато всяких вузликів із насінням – великих і малих – і раз у раз щось сушилося на вікнах...».

Зараз із насінням не проблема (як і з землею, про яку, власне, так мріяла Маланка) – в продажу є все: хочеш від українського виробника – купуй, хочеш – від польського, голландського. І все ж ота «маланчина натура» проявляється. Нехай тепер не у вузличках, а в екопакетиках, але чимало насіння заготовляю з осені, бо знаю, що коли щедріше сиплеш у рядок, бо його в тебе багато, а не поштучно пораховані зернини, то й сходи дружніші.

…Нехай вибачить моя покійна свекруха, що з роками грядок стає все менше, що в садку росте трава, а колись все, до останнього клаптика, обробляли (де не можна було зорати коником – вручну перекопували й засаджували). Як і за те, що вже нема яблуні, яку ще в 1930-х роках приніс із хутора і посадив біля тільки-но збудованої хати її батько – дід мого чоловіка. Знаючи історію цієї яблуні, плодами якої ласували й наші з Миколою діти, я до останнього її берегла, хоч вона й дуже стара була, а відтак – не родила. Сама собі постановила, що ця яблуня має померти своєю смертю, – стоятиме під вікном, аж поки від старості не впаде. Так і сталося: минулого літа вітер зламав дерево. І мій любченський сусід Володимир Омельчук, який, міркуючи по-хазяйськи, давно всохлу яблуню вважав зайвою, зрізав її.