Хлопчик поховав біля будинку свою маму, вбиту окупантами

«Нещодавно ми супроводжували в ООН та Конгрес США трьох українських дітей, яких вдалося повернути на підконтрольну Україні територію, – каже Христина Шкудор, представник проєкту «Де наші люди?». – Діти розповіли у Сполучених Штатах свої історії. Серед них 11-річний Ілля, якому два роки тому в оточеному російською армією Маріуполі довелося разом із сусідкою поховати біля дому свою маму Наталю.

Перед цим вона з сином потрапила під російський обстріл і отримала поранення, яке виявилося смертельним. Іллю тоді також було сильно поранено. Власне тому він врешті й опинився в лікарні Донецька, звідки його змогла забрати бабуся (мама загиблої Наталі). Якби Іллю, як і багатьох інших українських дітей, відправили б у росію, то повернути його було б набагато складніше. Адже рф усіляко противиться поверненню на батьківщину депортованих українських дітей, приховує інформацію про них. Тому, хоча українській стороні вдалося встановити імена вже приблизно 20 тисяч депортованих у рф неповнолітніх (насправді – їх у рази більше), повернути вийшло лише 386».

 Хоча українській стороні вдалося встановити імена вже приблизно 20 тисяч депортованих у рф неповнолітніх (насправді – їх у рази більше), повернути вийшло лише 386.

11-річний Ілля розповів американським конгресменам та представникам ООН, що він із мамою Наталею жив у багатоповерхівці на околиці Маріуполя. В перші дні великої війни вони перебралися в один із готелів. Там тоді, як і у всьому місті, не було ані електрики, ані води. Коли прожили в готелі шість днів, Наталя вирішила провідати сусідку, пішла до неї з сином. Вони побачили, що їхня багатоповерхівка зруйнована російськими обстрілами десь на чверть, а в будинку сусідки, до якої вони йшли, знесло дах. За їхнім будинком є двоповерховий дім, вирішили поселитися в ньому. Знайшли там певний запас харчів, навіть цукерки. Готували на мангалі на вулиці.

Наталя з сином щодня провідували сусідку. В один із вечорів пішли до неї, щоб разом переночувати, але потрапили під обстріл. Осколок влучив хлопчику в м’язи стегон обидвох ніг (ураження лівої ноги було значно важчим). Наталю поранило в голову. Сусідка перетягла її до себе в будинок і допомогла хлопчику дострибати туди на одній нозі. Як могла перев’язала дитині рани, дала йому знеболювальне. Наталя лежала поруч із синочком, була непритомною, але в маренні щось промовляла. В якусь мить затихла – померла. Їй було 39 років. Сусідка разом із Іллею поховали Наталю поруч з будинком.

– Потім прийшли фашистські військові, «визволителі», так би мовити, сказали, що буде евакуація в Новоазовськ, – розповів Ілля порталу Музей «Голоси мирних». – Мене відвезли у Новоазовськ, а потім – у Донецьк. Десь через місяць у палату лікарні, в якій я лежав, прийшли якісь тітки і сказали, що мене повезуть у москву. Я почав із ними сваритися, вони пішли – і прийшла моя бабуся. Забрала прямо-таки вчасно. Лікар у Донецьку сказав, що я знову навчусь ходити десь через 5−6 місяців.

– Мого онука пропагандисти зняли на відео, показали по російському телебаченню, – розповіла «Фактам» бабуся Іллі Олена. – Той ролик побачив мій син, який живе в Австрії. Він відправив його мені.

Завдяки лікарям «Охматдиту» Ілля почав ходити не через 5−6 місяців, а через місяць.

– І ви зв’язалися з лікарями, які лікували вашого онука в Донецьку?

— Ні, бо я – українка, для тієї сторони «враг народа». Тож переговори вів з донецькими лікарями мій син, бо він іноземець. Тому йому давали всі дані, а він переповідав їх мені. А я тут, в Україні, зверталася у всі структури, які могли допомогти повернути онука. Це дало результат.

З Донецька Олена з онуком поїхали в москву, звідти на літаку дісталися Туреччини, а потім – Києва. Хлопчика поклали в одну з найкращих дитячих лікарень України «Охматдит». Завдяки його лікарям Ілля почав ходити не через 5−6 місяців, а через місяць.