Колискова війни: історія до сліз

Ми будемо притискатися одне до одного в темряві. Відчувати шкірою тепло та дихання. Кожною клітинкою. Поки не зіллємося в одне ціле. Війна відступить ненадовго. Бо не може вона бути правдою, коли навколо тиша – і темрява. Коли твоя долонька – у мене на плечі, а напівсонне дихання – у вухо. Коли я пошепки розповідаю тобі казки: про далеку країну, де на березі синього-синього моря можна сидіти на теплому камінні і слухати шум хвиль.

Море, моя хороша, – це як озеро, – тільки набагато більше. Там – солона вода та різнокольорові риби. Ми з тобою обов’язково побачимо його після війни. Я навчу тебе пірнати у хвилю і не боятися розплющувати очі під водою. Спи, моя маленька. Спи, і нехай тобі насниться море.

А поки ми удвох будемо уявляти плескотіння хвиль і крики чайок. І замок на скелі над морем, де живуть тато-король, мама-королева та їхня маленька принцеса. Тато-король захищатиме своє королівство від злих чарівників. Звісно, він переможе й повернеться додому цілим і неушкодженим. А мама-королева буде пекти найсмачніші на світі млинці з полуницями та розповідати казки маленькій принцесі. А потім до них прилетить дракон. Ні, не злий, а добрий. І кататиме маленьку принцесу по небу. Зовсім як на літаку.

Пам’ятаєш, старша сестричка казала тобі, що не можна ходити до лісу, бо там можуть «жити» міни?

Літак, рідненька, – це така велика машина, що вміє літати. Ти її ніколи не бачила. Добре, що не бачила. Тому що у нашому небі літаки несуть лише смерть. Зовсім як злі дракони. Вони спалюють міста там, де зараз із ними б’ються наші друзі. Але є й інші літаки. Вони возять людей у далекі країни. Вони схожі на добрих драконів із казок. Ми полетимо з тобою разом на літаку. І ти побачиш, як земля під тобою стане маленькою-маленькою. І як під тобою пропливатимуть хмари. Великі та пухнасті. Спи, моя хороша, спи.

А потім дракон прилетить назад, і маленька принцеса разом із мамою і татом гулятиме по їхньому містечку вночі. Будуть світитися вуличні ліхтарі та вітрини маленьких кафе. І їхні відблиски лежатимуть на бруківці, як сонячні зайчики. Тільки вночі. І довкола будуть люди. Багато людей. Так, крихітко, вночі. Там немає комендантської години. Там можна гуляти до самого ранку. А ще там можна ходити лісом. Уявляєш? Просто ходити. І не боятися мін. Пам’ятаєш, старша сестричка казала тобі, що не можна ходити до лісу, бо там можуть «жити» міни? Ми з тобою теж колись будемо ходити по лісу, в якому живуть лише звірі: олені з великими рогами та полохливі зайці. А під ногами буде зелений мох. І на ньому можна буде лежати і дивитися вгору, на гілки дерев і небо. Спи, моє пташеня.

…Телефон біля ліжка вібрує.

– Мамо, це ракети?

– Це – справді тривога. Не в нас. Сьогодні – не в нас. Пробач мені, крихітко, що про ракети ти знаєш більше, ніж про море та літаки. Вибач.

Спи, моя рідна. Це – не в нас. Це – в іншому місті. Я з тобою. Нічого не може з тобою статися, доки мама тебе обіймає. Спи.

 *

…Уранці рятувальники витягуватимуть із-під завалів малюків, які не пережили цієї ночі. Малюків, які спали в коконі теплої ковдри поруч із мамою. І засинали в останню ніч на цій землі під тихий шепіт на вухо: «Нічого не бійся. Поки мама поруч, з тобою нічого не станеться».

Леся ЛИТВИНОВА, ветеран ЗСУ, авторка zn.ua.

Читайте також: Незагойна рана Волині: «Наш тато застрелить путіна – і ми будемо жити, як колись».