На сходах ґанку головного входу «Великого будинку» (у центрі світлини – зліва направо): Леся Українка (Лариса Петрівна Косач), її батько – Петро Антонович – і мати Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) (Колодяжне, червень 1900 року).
Стайня, короварня, столярня, прачкарня, вівчарня, псарня...
А ще – клуня, стодоли, колодязь і млин... Чого тільки не було в садибі юриста Петра Косача на Ковельщині!
15 квітня минуло 115 років із дня смерті легендарного батька Лесі Українки. «Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей…», – писала у своїх спогадах українська літературознавця та громадська діячка Софія Русова
Петро Антонович Косач (1841–1909) – український юрист, громадський діяч, освітянин, дійсний статський радник, меценат, член «Старої громади». Але не менш важливими є його «посади» у сімейному житті: люблячий чоловік, турботливий батько шістьох дітей, хороший господар, надійна людина, на яку могли спертися дружина, діти, рідні. Він став будівничим того дбайливо звитого родинного кубельця у Колодяжному, до якого линули не лише усі члени великої родини, а й їхні колеги, друзі, знайомі.
У 1868 році Петро Косач купує близько 50 га землі у селі Колодяжне Ковельського повіту. Володіння включало: садибу, ліс (урочища: Коничівщина, Стадниця, Прислинське), луговину, незаселену землю.
В 1879 році господар збудував перший будинок на садибі – «Великий дім». Він був із дерева, на високому фундаменті, складався з шести кімнат, мав два входи (парадний, дворовий). Саме у цей будинок Петро Антонович у 1882 році перевіз дружину та трьох дітей. Тут, відразу після переїзду, 29 травня народилася четверта – донька Оксана. У 1884 році – син Микола, а у 1888 році – наймолодша донька – Ізидора.
Господар турбувався про комфортне мешкання свого сімейства і у 1890 році збудував «Білий будинок». У листі до Людмили Драгоманової Петро Косач писав: «Щоб просторіше було, збудував за це літо окреме літературне шале-флігель для старших дітей, і в ньому живуть Леся, Ліля, а Миша теж, коли приїздить туди: ми з малими живемо в домі. І з цього розселення маємо розвагу; то ми ходимо до Лесі, то вона до нас на обід. У флігелі кімнати світлі, високі, сухі, саме такі, що дуже потрібні для Лесі».
У 1896 році хатину, у якій жили робітники, перебудував для проживання сім’ї. Для любої дружини Петро Антонович збудував мезонін (горішню кімнату), що слугувала їй робочим кабінетом. За спогадами наймолодшої доньки Ізидори, на південь від будинку, куди виходило вікно Олени Пчілки, навіть не садили жодного дерева, щоб не затуляти краєвиди.
Петро Косач завжди жив інтересами своєї сім’ї, вболівав за її справи, трудився, щоб усі проживали в достатку. Фінансово підтримував видання творів дружини та доньки. У листі до Олени Пчілки від 21 червня 1891 року він зізнається у почуттях та жертовності до родини: «Але я для тебе, моя дружина, більше, ніж друг, – чоловік, готовий для блага твого і дітей віддати все своє життя!». Додатковий прибуток у родину приносило сільське господарство: вирощування зернових культур, утримування худоби елітних порід.
Через дорогу від садиби розміщено сільськогосподарський двір, де були зосереджені такі будівлі: великий довгий будинок для робітників, клуня, стайня, короварня, столярня, прачкарня, вівчарня, стодола, хлів для дров, пуні (сараї) для соломи, псарня, колодязь, млин. У листах до дружини часто звітувався про доходи, витрати, радився щодо планів на майбутнє.
У 1868 році Петро Косач купує близько 50 га землі у селі Колодяжне Ковельського повіту. Володіння включало: садибу, ліс (урочища: Коничівщина, Стадниця, Прислинське), луговину, незаселену землю.
Колодяжне займало особливе місце в житті родини. Тут усі почували себе як удома. Дбайливий господар облаштував його таким чином, щоб діти мали можливість займатися улюбленими справами та відпочивати у домашньому затишку.
Вся садиба Косачів потопала у зелені. Найбільшою окрасою були сім каштанів біля основного будинку, які зрослися в основі своїми стовбурами. Під ними стояв стіл з лавами, за яким родина чаювала.
Був у них розкішний сад, який поділявся на «старий», «молодий» і «наймолодший». Щороку Петро Антонович замовляв нові сорти щеп у Варшаві, а у листах до Олени Пчілки тішився врожаєм насаджень: «Як би мені хотілося, щоб ти побачила сливи на посаджених тобою, моя кохана, деревах!». Діти Косачів мали власноруч посаджені різні їх породи та особисто доглядали за ними: Леся – за сріблястою тополею, Микола – за ялиною, Ізидора – за літньою грушею, яка росте й донині.
Старий сад простягався до урочища Коничівщина, де щовечора любив прогулюватись господар із дітьми.
На території самої садиби росло багато кущів малини, смородини, барбарису, агрусу, а також – декоративних: бузку, жасмину... Було багато квітів. Серед усієї цієї краси розмістили альтанки, оповиті диким виноградом, капріфолієм.
Тут під пильним оком Петра Косача панували любов та неймовірний затишок. Ось чому сюди завжди тягнулися люди, а Ізидора Косач-Борисова писала: «… легше сказати, хто в нас не був, ніж хто був», і цьому сприяла гостинність господарів садиби.
Нині на садибі триває період цвітіння Ізидориної груші, фруктових дерев, на клумбах квітнуть тюльпани, нарциси, барвінок та нікотіана, ось-ось розпуститься бузок різних відтінків.
Ольга АНТОНЮК, наукова співробітниця Колодяжненського літературно-меморіального музею імені Лесі Українки.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
