Спочатку з почестями воїна «на щиті» зустріли у Володимирі, де він багато літ працював, потім – біля його дому та у церкві села Зоря Устилузької громади, де він проживав зі своєю сім’єю...
Якщо пекло існує, то він прожив його ще тут, на землі. Пам'яті Героя з Волині Романа Макаревича
Смертю хоробрих у бою на Харківщині поліг колишній правоохоронець та військовий інженерно-саперної розвідки Роман Макаревич, який народився у селі Малі Голоби Камінь-Каширського району
Роман Макаревич виріс у сім’ї вчителів. Він був найстаршим із трьох дітей. Молодші сестра та брат пішли стежкою батьків – також стали педагогами. І Роман вивчився в інституті на вчителя фізичного виховання, але уже тоді знав, що працювати за фахом не буде. Коли у 2002 році служив в армії, то став свідком Скнилівської трагедії. Тоді під Львовом під час авіашоу загинуло 77 людей, з них – 28 дітей. Ще понад три сотні осіб були тяжко поранені, чимало з них стали інвалідами. 18-річний строковик із поліського краю був у числі тих, хто збирав останки понівечених тіл.
Це був перший його особистий біль, перше побачене ним пекло на землі. Згодом, пройшовши спеціальну перепідготовку у Сокиричах, прийшов на роботу у місто Володимир – в органи внутрішніх справ, а потім – у Нацполіцію. 15 років працював в органах внутрішніх справ, десять з яких – у карному розшуку. Тож і там бачив чимало людського горя та злоби. Якось при виконанні службового завдання отримав навіть ножове поранення.
Коли в 2014 році почалася АТО, Роман Макаревич вирушив на фронт на Донеччину, де вже з перших днів пройшов справжню школу виживання. Два тижні на передовій позиції його групі з шести військовослужбовців у пекельну спеку довелося ділити на всіх одну пляшечку води. І більш не було нічого, навіть бліндажу над головою… У 2015-му ніс службу на Луганщині, а з 2016-го – під прикриттям (вдаючи місцевого жителя) забезпечував громадський порядок у Сєверодонецьку.
У листопаді 2023 року, коли їхній підрозділ виходив із оточення в Соледарі, проплив 800 метрів проти студеної течії у бронежилеті та з автоматом.
– У 2020 році підписав контракт на військову службу в 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. У її лавах він і зустрів повномасштабну війну. Його бойова стежина пролягала, зокрема, через Соледар, Бахмут і Харківщину. За цей період був кілька разів тяжко поранений, а після останнього, у хребет, дивом уникнув інвалідності. Попри все щоразу повертався у стрій до своїх побратимів. За своє молоде життя він побачив багато смертей, а тепер навчився «ще й тримати смерть у руках», бо ж став сапером. 4 квітня 2024-го воїн із позивним Макар виконав останнє своє бойове завдання щодо захисту незалежності України. Загинув у результаті ворожого обстрілу в районі населеного пункту Кіндрашівка. Без батька залишилися троє донечок, без чоловіка – молода дружина, без сина – батьки.
«Він був жвавий, як живчик, але міцний, як кремінь! Моя люба дитина – веселої вдачі і доброго серця… Нікого ніколи не образив. Відповідальний, витривалий, ідейний, мотивований. У листопаді 2023 року, коли їхній підрозділ виходив із оточення в Соледарі, проплив 800 метрів проти студеної течії у бронежилеті та з автоматом. Він був єдиним із солдатів, хто зміг в таких складних умовах вийти з важкою амуніцією та зброєю, інші дорогою скидали вантаж. Життя ж – важливіше! – і плаче від горя втрати, і гордиться водночас сином мама Людмила Варфоломіївна. – Ми поховали Романа на малій батьківщині, звідки пустило пагони його родове коріння. Не стало мого первістка, хочу мати тут хоча б горбок землі, де я могтиму виплакатися, висповідатися, погомоніти з сином, принести йому квіти».
Спочатку із почестями воїна «на щиті» зустрічали у Володимирі, де він багато літ працював, потім – біля його дому та у церкві села Зоря Устилузької громади, де він проживав зі своєю сім’єю. Звідти скорботний кортеж попрямував до Малих Голоб, до батьківської хати. 8 квітня, здавалося, весь світ туди з’їхався – безкрає море людей прийшло вклонитися своєму захисникові, приїхали жителі усіх сіл Камінь-Каширської громади, звідусіль прибули друзі, колишні колеги і побратими.
Понад 3 кілометри пішки несли домовину з Героєм відспівувати до храму у сусідню Гуту-Боровенську, а потім – на кладовище в Малі Голоби. Сонце лагідним промінням витирало сльози зі згорьованих облич. І в храмі, і на сільських вулицях, і на могилі воїна розквітнув, як мовиться, весь ботанічний сад. Якщо пекло існує, то Роман Макаревич побачив його ще за життя. Але його остання дорога у цьому світі нагадувала райську стежину… Низький уклін незламності, сміливості, жертовності та подвигу Героя!
Іванна ГАЙДУЧИК (Камінь-каширська районна газета «Полісся»).
