І через 3 роки після смерті Героя з Волині на його мобільний дзвонять побратими…

Для лучанина Тараса Мельника війна в рідній країні почалася у 2014 році. Якби міг, то став би відразу в ряди оборонців Донбасу, але бути тоді серед перших завадила важко травмована нога.

Пішов у військкомат у червні 2015 року, щойно наново навчився ходити без милиць. Почувався настільки своїм на передовій, де були потрібні справжні чоловіки, що не зважав ні на «вмонтовану» в кінцівку металеву пластину, ні на застороги лікарів про те, що великі навантаження на неї можуть викликати зворотну реакцію.

Почувався настільки своїм на передовій, де були потрібні справжні чоловіки, що не зважав ні на «вмонтовану» в кінцівку металеву пластину, ні на застороги лікарів…  

У боях «Шах» (так кликали волинянина бойові побратими), здавалося, горів ненавистю до ворогів й був незамінним другом для всіх, хто в пеклі війни опинявся з ним поруч.

«Тарас став моєю єдиною надією…»

Було ж, що Іван Антонович і Мирослава Адамівна Мельники почувалися щасливими у своїх мріях і багатими надіями. Свого часу сім’я переїхала мешкати з Луцька в Мар’янівку. Жителі селища і всієї довколишньої округи досі пам’ятають Івана Антоновича відповідальним начальником залізничної станції Горохів та добрим господарем у своєму обійсті. Пані Мирослава сумлінно працювала під його керівництвом старшим товарним касиром.

У промінні батьківської любові їхні діти – Тарас і Оленка – підростали гарні, як цвіт. Не було такої роботи, якої біля мами не навчилася б робити донька. Тарас, як і хотів, став працювати слідчим, закінчивши Львівський інститут. У ті радісні дні, коли діти дорослішали й будували найкращі плани, батькам навіть у найстрашнішому видінні не марилося, що їхні найдорожчі першими за них підуть у засвіти.

 У 2001-му сім’я, здавалося, почорніла від горя, ридаючи над могилою 21–річної Олени. Через два роки дружина й син провели у Вічність главу сімейства.

– І Тарас став моєю душею, спокоєм, єдиною надією, – не перестає горювати за рідними пані Мирослава. Але в році 2021-му мати похоронила сина, а з ним – і своє сподівання чути найпотрібніше слово «мамо», доки Господь даруватиме віку. Важко уявити думки, з якими ця душевна жінка, осиротівши, самотиною стрічає ранки й проводжає дні. Тепер її єдине сонце навіть найтемнішими ночами – то світлі спогади про чоловіка і дітей.

«А в перерві між боями дивував бійців своїми виробами…»

– Мій Тарас мав золоті руки. На кухні залюбки ліпив вареники, у світлиці вишивав доріжку для краси, дуже любив малювати, а в хазяйському дворі – майструвати. В салоні автомобіля зробив такий дизайн, ніби вчився на художника. Коли мав час, то збивав добротні клітки для кролів, дбав про домашніх чотирилапих улюбленців, – Мирослава Адамівна зі сльозами переповідає щасливі миті минулого. 

«Всім осиротілим батькам хочеться бодай найменшої уваги!» 

У своєму домі вона постійно дивиться в щирі світлі синові очі. На портреті ж він, наче живий. Поруч стоять ікони, фігурка Янголят. До них ненька молиться за Небесний Рай для Тараса під його світлим земним поглядом. 

У тому своєрідному куточку пам’яті – грамота, перечитана матір’ю, мабуть, уже мільйони разів: «Нагороджується командир роти другого механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади, старший лейтенант Мельник Тарас Іванович, за мужність, патріотизм, особистий внесок у справу захисту незалежності й територіальної цілісності нашої держави».

Нагороду з цими словами воїн отримав у 2015 році від керівників стражденної Авдіївки. Воював за неї, за Сєвєродонецьк, Новотошківку (теж на Донеччині), щоб усе було – «наша Україна». А в перерві між боями робив підручним інструментом усе, що міг, щоб подивувати й порадувати побратимів єдиним у своєму роді виробом.

Скажімо, у Берестечківському народному музеї й досі на почесному місці є експонат, власноруч зроблений Героєм АТО Тарасом Мельником – тризуб із гільз.

Син ревно береже телефон тата

Сучасники, з якими розмовляла про Тараса Мельника, розчулювали до сліз словами-посвятами цьому Героєві.

«Цього випускника Борочичевського ліцею я пам’ятаю скромним хлопчиною. Сором’язливий, щирий, веселий, енергійний, відповідальний, справедливий, – поділилася сокровенним із читачами «Волині» класний керівник Тараса Мельника Ольга Лінчинська. – У школі навчався добре, багато читав, був ерудованим, вихованим. Він любив своїх однокласників, був готовий прийти на допомогу будь-якої миті й ця риса з віком розвинулась у нього найбільше, адже він виріс мужнім, сильним чоловіком, справжнім патріотом своєї країни.

Пам’ятаю його завжди спокійне, усміхнене обличчя. Розумні очі, повні надії, при зустрічах – усмішка й привітність. «Як поживаєте. Як Ваше здоров’я? А чи є ще в школі такі непосиди, якими  були ми? Сьогодні «двійок» у щоденники багато поставили?» – засипав запитаннями серед вулиці, даруючи гарний настрій. Я дякую долі, що мала такого учня».

… Здавалося, не відчував болю поранень, контузій, погляду смерті, як бачив перед собою ворога. У серпні 2016 року потрапив у лікарню, далася неабияк взнаки хвора нога. Довго лікувався у військових госпіталях Луцька, Львова.  

…Незабутній «Шах» помер 14 січня 2021 року. Ціннішою від діамантів для родини є його пам’ятна відзнака – хрест «Мужність». Спогадами про чоловіка й батька дорожать дружина Світлана і син Іван. Іванові Тарасовичу – 25, він – навчається на магістратурі Луцького національного технічного університету. Тата згадує строгим, відповідальним, добрим, турботливим водночас і ревно береже його мобільний телефон. Радіє, коли він дзвонить. «Шаха» пам’ятають бойові побратими й Мельнику-меншому це, звісно, дуже важливо.

– Чи отримуєте пільги від держави? – запитую Мирославу Адамівну.

– Ні, – коротко відповіла вона. – Від держави допомоги не отримували навіть тоді, коли Тарас був живий і лікувався від поранень... 

Жінка адресує  вдячність за моральну підтримку хіба що працівникам Мар’янівської селищної ради зі щемними словами: «Всім осиротілим батькам хочеться бодай найменшої уваги!»

* – Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду». 

Леся ВЛАШИНЕЦЬ. 

 

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Василь ЦАП – боєць із села Осівці Камінь-Каширського району;
Андрій ГОЛОВАЧОВ – боєць із міста Луцька;
Ігор БОЯРИН – боєць із села Верба Володимирського району;
Віталій ГОРОД – боєць із села Рудники Маневицького району;
Олександр МАЖУЛА – боєць із села Бузаки Камінь-Каширського району;
Максим ТУРЕЦЬКИЙ – боєць із села Седлище Ковельського району;
Ігор КЛАПІЮК – боєць із міста Володимира;
Роман ХРУПЧИК – боєць із села Лахвичі Камінь-Каширського району;
Дмитро ЛУЦИК – боєць із села Баківці Луцького району;
Андрій ЯРОШИК – боєць із села Скулин Ковельського району.

Читайте також: «Волинь у скорботі: на війні загинули четверо бійців і військовослужбовиця».