«Я обов’язково повернуся з війни на рідну Волинь»... Повернувся. Назавжди 28-річним...

«Малий був у військкоматі. Його забирають…»

Цю згорьовану, в чорній хустині жінку можна щодня побачити біля портрета сина на Алеї Героїв перед міською радою. Це – Ольга Валентинівна Власюк. Вона відразу погодилася розповісти про свого Сергія, який за покликом серця пішов захищати країну.

– Ніби вчора це було, так чітко пам’ятаю цей зловісний день 24 лютого – початок повномасштабного вторгнення, – зі спогадів співрозмовниці щонайперше виринув цей епізод. – Спочатку зателефонував старший син Василь і повідомив, що внучка не піде в дитсадок, бо почалася війна, рашисти бомблять Київ та інші населені пункти. Потім додому прийшов Сергій і відразу мовив: «Я йду у військкомат. Я служив у війську, тому не можу відсиджуватися вдома». Мене відразу залили сльози…

Мама просила сина не поспішати. Однак Сергій від свого наміру не відступив. Наступного дня у складі бійців тероборони позначав укриття, допомагав облаштовувати блокпости, рубав дрова, носив гарячий чай, щоб хлопці не мерзли. А через кілька днів старший повідомив: «Малий був у військкоматі. Його забирають…»

Ольга Валентинівна зрозуміла, що жодна сила не стримає цього хлопця від його наміру. Їй нічого не залишалося, як змиритися з його рішенням.

Спочатку служив у роті охорони. А 8 травня, як пригадала жінка, якраз у День матері, Сергій, ступивши в хату зі словами «мам, тільки не починай», і з усіма особистими речами відбув у Володимир в 14–ту ОМБр на навчання. А 16 червня як помічник гранатометника в групі інших бійців відправився на Донеччину.

«Напише «ок» – і від серця відлягло»

Ольга Валентинівна витирає сльози, які мимоволі з’являються на очах, і розповідає далі:

– Син відразу попередив, що часто дзвонити не може. Я підозрювала, що вони перебувають «на нулі». Раз у два дні писав зранку і після обіду: «Все «ок». І цього було достатньо, щоб трохи заспокоїтися, хоча душа була не на місці.

Його підрозділ воював у районі Бахмута, Соледара, Яковлівки. Цього дня, 19 липня, зранку не дав про себе знати. Мама ще чекала на дзвінок або, як зазвичай, на повідомлення о 15.00. Але телефон мовчав. Аж до самого вечора. Її «накрили» тривога і якесь недобре передчуття. І хоч старший син заспокоїв, що все в них добре, сну вже не було. Коли й наступного дня син-воїн не подав звістки, Ольга Валентинівна була впевнена: щось трапилося…

– Я вже не знаходила собі місця, – розповіла далі. – Зателефонувала до сестри, яка наполягла, аби прийти до неї. Коли йшла в інший кінець міста, таке враження було, що ноги мене несуть назад. Там заспокоїла родина. Але не надовго. Бо коли на порозі з’явилися старший син з невісткою, я обімліла. Без жодних пояснень Василь мовив: «Нашого Сєрого немає…».

Вже пізніше комбат Олег Балащов розповів, що їхній підрозділ сім днів перебував в окопах, у складних умовах. Коли виходили, ворожий танк накрив позиції солдатів. Командир додав, що Сергій ставився до будь-якого завдання дуже відповідально. Життєрадісний, хороший як людина і друг. Каже, побільше б таких хлопців, таких не забувають…

Авто на фронт доставили, але тоді, коли Сергія вже не було серед живих...

Він ріс спокійною дитиною. Був до будь-якої роботи беручкий. Ще й досі класний керівник школи №6 (раніше №12) Вікторія Володимирівна Мелюх пам’ятає, як Сергій вміло оббив стіни класу вагонкою: не кожен майстер так зумів би, зазначає, що залишив і тут по собі добру згадку.

Опісля, як задрімала, у сні з’явився син Сергій і сказав: «Коли ти пила каву, я спав у тебе на дивані…».

Після закінчення 9 класу хлопець пішов навчатися на слюсаря-тракториста в училище міста Володимира. Одночасно отримав і водійські права. Був щасливий, бо марив їздити на автомобілі. Перший його досвід – на пожежній машині, під час проходження строкової служби у десантних військах у Василькові на Київщині. Опісля шоферував 8 років у поліклініці, яку потім реформували в Центр первинної медико-санітарної допомоги. Спочатку кермував старенькою «ГАЗеллю», а згодом сів за кермо «Опеля». Мріяв мати власний автомобіль і на фронті. Його придбали, але доставили у військовий підрозділ побратимам вже тоді, коли Сергія не було серед живих...

– Роботою своєю Сергій дуже дорожив, – зазначила мама. – І на фронті мав позивний «Док» від слова «доктор».

Тепло відгукується про свого колишнього підлеглого головний лікар Ольга Попіка. Зазначає, що Сергій був безвідмовним, брався за усілякі завдання. У позаробочий час та у вихідні, якщо потрібно було вийти на роботу, завжди погоджувався. Під час карантину працював у складі бригади, яка транспортувала «ковідних» хворих. Хоч у захисних костюмах їздити було складніше, ніколи не жалівся на труднощі.

Ольга Валентинівна щиро вдячна колишнім колегам сина за підтримку. У річницю його загибелі на приміщенні ПМСД Сергієві Власюку встановили меморіальну дошку. А нещодавно поблизу центральної міської лікарні з’явився великий банер із зображенням тих Героїв, які були причетні до медицини.

«Вірю, що син все бачить і знає...»

…Загинув Сергій Власюк 19-го липня 2022 року на Донеччині. Ольга Валентинівна з великим душевним трепетом розповідає і про свої сни, і про передчуття. Після того, як поміняли квартиру (у попередній одній жінці, чоловік якої помер кілька років тому під час розгулу ковіду, було важко жити), її переслідувала думка, що син не знатиме, де тепер живе ненька. А якось їй не спалося, дуже розболілася голова, дуже впав тиск. Довелося встати зробити каву, посиділа із своїми невеселими думками. Опісля, як задрімала, у сні з’явився Сергій і сказав: «Коли ти пила каву, я спав у тебе на дивані…».

А ще, якось після чергового депресивного стану, коли нічого не хотілося робити, побачила такий сон. Вона сидить, а її хлопці прибирають все, пораються по хаті. Після цього зрозуміла, каже, що треба за щось братися.
Сергій, йдучи на війну, казав сусідові: «Я обов’язково повернуся». Він повернувся. Тільки назавжди 28–річним. Але живим у пам’яті сотень нововолинців. У портретах на фасаді рідної школи, улюбленої роботи, на Алеї слави... Й у пам’яті всіх, хто знав цього мужнього, доброго, благородного захисника.

Мама Ольга Валентинівна згадує й ті найважчі хвилини останньої зустрічі з сином. Вдячна волонтеру Івану Антонюку, який доставив його у рідний Нововолинськ. Тепер, як на сповідь, їздить щотижня ненька на цвинтар, де поруч із батьком похований Сергій.

А вдома облаштувала куточок, де завжди присутній Сергій – вона це відчуває. Поруч із портретом – його посмертні нагороди: орден «За мужність» III ступеня та хрест Героя «Навіки в строю», який вручили в 14-й бригаді рідним Сергія з нагоди других роковин загибелі.

– Я пишаюся тим, що мій син –  Герой. І тим, що про нього кажуть тільки гарні слова. Він був надзвичайно добрим, безмірно любив свою племінницю Христинку.

Ольга Валентинівна з особливим хвилюванням, щемом у душі й любов’ю взялася вишивати «Рушник пам’яті», започаткований мамою ще одного загиблого захисника (Костянтина Мрочка) – Аллою Євгенівною. Потім «естафету» перейняли ще кілька жінок і передали Ользі Валентинівні.

– Мене ніяка робота не брала – відразу взялася за рушник. І хоч 6 років вже не клала хрестик на полотно, відразу все гарно виходило. За півтори години вишила ім’я свого сина.

На завершення мама Героя мовила: «Щодня я читаю Псалми, так легше. А ще я вірю словам священника про те, що наші сини, які захищали Україну, – у Раю».

Я підтвердила, що впевнена: це правда.

* – Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду».