Любов Омелянчук: «Тепер без Миколи я лише половинка».
Понад 25 тисяч людей проголосували, щоб волинянину Миколі Омелянчуку таки дали звання Героя
Чоловіка, який проживав у селі Буцинь Ковельського району і працював далекобійником повномасштабна війна застала в Іспанії. Але він повернувся, щоб захищати Батьківщину і свом життям відстояти її Незалежність – Міг би й не їхати з-за кордону в Україну, – пригадує ті дні вдова Героя – Любов Омелянчук. – А він у телефонній розмові відразу сказав мені: «Я не можу тут залишатися – вертаюся додому». 7 березня чоловік був уже в Буцині, а 8-го – у військкоматі… Воював боєць майже півтора року. Життя його обірвалося торік, 22 листопада
«Одружувалися ми з великої любові й вірили, що все в нас буде добре»
Для подружжя Любові й Миколи Омелянчуків рідним став Буцинь, що на Старовижівщині. Жінка працює в аптеці місцевої амбулаторії, де ми й зустрілися. Та, як з’ясувалося в розмові із вдовою бійця, це село з’явилося у їхній долі завдяки випадку.
– Я родом із Львівщини, – розповідає вона. – Вчилася в Житомирському фармацевтичному училищі, а на роботу приїхала за направленням на Волинь. Працювала на Горохівщині. Але обставини склалися так, що послали мене на три місяці в Щедрогір на Ратнівщині, звідки родом мій Микола, – треба було підмінити там аптекарку, поки вона вийде з відпустки по догляду за дитиною.
А виявилося, що за своєю долею їхала Люба. Бо якраз у цей час її майбутній чоловік, який служив строкову в десантних військах у Німеччині, був у відпустці. Тоді вони й познайомилися. Цілий рік листувалися, а коли Микола відслужив, то приїхав додому, й вони одружилися. 30 січня 1988 року було їхнє весілля. Відгуляли його на Львівщині.
Зима, мороз та ще й – високосний рік! Але ніщо не лякало молодят. І сьогодні жінка каже:
– Побралися ми з великої любові й вірили, що все в нас буде добре. Багатства не мали ні Микола, ні я. Зате в нас була молодість, ми – ровесники (обом – по двадцять), тож розуміли одне одного. І справді все складалося добре.
Чотири роки жили в Німеччині, бо Микола залишився на понадстрокову службу. Місце народження нашого первістка, сина Тимофія, – місто Веймар, де стояла військова частина. А в 1992-му, через рік, як розпався Союз, її вивели з
Німеччини. Другий син, Богдан, народився вже у Буцині. Як і третій – Ілля.
А що вибрали для проживання Буцинь, то просто на початку 1990-х років, коли купити житло було важко, якраз тут Омелянчукам трапився підходящий варіант. Придбали стареньку хатину, в якій і жили, поки не збудували нову. З приводу того, як непросто було молодій сім’ї, в жінки такий спогад:
– Виручили на перших порах якісь свої збереження, а також те, що, поки жили в Німеччині, чоловік пригнав додому декілька «Жигулів», які там були дешеві. Це ж був час сумнозвісного бартеру, коли в людей не було грошей, оскільки продукцією, яку вони виробляли, розраховувалися з ними. Тож за одну машину виміняли хатину в Буцині, за другу – цеглу на новий будинок, за третю – меблі для нього. Коли ми повернулися з Німеччини, частину, в якій служив Микола, розформували, – він пішов працювати в міліцію. Був одним годувальником у сім’ї (я сиділа вдома з трьома дітьми, аж поки найменшому не виповнилося шість літ), тож у вихідні ще й підробляв: як і багато хто в ті роки, до Бреста м’ясо на продаж возив. Нам же ніхто не допомагав – стараннями працьовитого чоловіка обживалися на новому місці. Завжди хазяйство чимале тримали. Землю брали в оренду – бувало, півтора гектара картоплі садили. У нас свій трактор був, то Микола ще й односельцям допомагав обробляти городи. Люди знають його доброту.
«Двадцять місяців був чоловік на війні»
У 2007 році Микола Омелянчук вийшов на пенсію й став далекобійником. Коли почалася АТО, він хотів йти у військо, але його не взяли на службу за станом здоров’я. Але у 2022-му вже ніякої комісії не проходив, хоч, за словами дружини, якби пішов на медогляд, то був би комісований, оскільки мав цукровий діабет, високий тиск. І взагалі, судячи з почутого, все могло скластися зовсім по-іншому. Адже чоловіка-далекобійника повномасштабна війна застала в Іспанії
– Міг би й не їхати з-за кордону в Україну, – пригадує ті дні вдова Героя Любов Омелянчук. – А він у телефонній розмові відразу сказав мені: «Я не можу тут залишатися – вертаюся додому». 7 березня Микола був уже в Буцині, а 8-го – у військкоматі. Разом із нашим сусідом, кумом Володимиром Гочачком, з яким і в Німеччині свого часу служив, вони самі пішли за повістками. Двадцять місяців був чоловік на війні. За цей час двічі приїжджав у відпустку – десять днів давали, але ж половину – дорога забирала. Влітку 2022-го за тих п’ять днів з синами привезли дров, порізали їх, порубали, поскладали, щоб я взимку мала готове. Тепер дивлюся на знімки, зроблені під час коротких зустрічей, й пригадую, як то було...
Тоді жінка не думала, що настане чорний день, коли вона одержить офіційне сповіщення: командир 1-го автомобільного відділення 1-го автомобільного взводу автомобільної роти перевезення окремого батальйону логістики, сержант Микола Омелянчук загинув 22 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання біля села Роботине Запорізької області.
Микола виніс усіх поранених, загиблих, а сам не встиг сховатися – дрон влучив у нього, нога була поранена: видно, артерію пошкодило – стік кров’ю.
– Спочатку, – каже вона, – чоловік зі своїм підрозділом був на Житомирщині, згодом – на Полтавщині. А вже в останній свій рік – на Донеччині, Запоріжжі. Про військові будні він нічого не розповідав. Знала тільки, що перш фурою возив зброю. А потім став водієм великого – на вісімдесят, а, може, й більше чоловік – автобуса, яким возив бійців на позиції, евакуйовував поранених, загиблих. Про те, як непросто на передовій, теж не говорив. Іноді все ж проривався сум за сім’єю, бажання повернутися додому: мовляв, віддам усі гроші, які тут виплачують, якщо хтось так заздрить (не без того – є й такі люди), ще й додам, аби тільки замінили мене.
Остання їхня розмова була 21 листопада. Микола зателефонував і сказав дружині: «Ти до мене три дні не дзвони, бо я буду поза зоною». А наступного дня, як жінка тепер знає, вони поїхали на завдання, під час виконання якого чоловік загинув. Любов Омелянчук каже:
– Я ж чекала три дні – так, як Микола мене налаштував. 25 листопада мені подзвонив син Тимофій і сказав, що батька вже нема (хтось йому з побратимів чоловіка повідомив). Тоді я почала телефонувати у військову частину, але нічого не добилася й поїхала у військкомат. Там теж сказали, що «нічого не знаємо». Тож у мене була ще надія, що сталася якась помилка. Цю надію розвіяв дзвінок кума Володимира Гочачка. А за тим – і офіційне сповіщення про загибель Миколи, яке принесли представники військкомату.
«Сьогодні я за тебе піду, а колись ти мене заміниш»
Уже як провели Миколу Омелянчука в останню путь, вдові, за її словами, жінки з Дубової розповіли, а їм, певно, – чоловіки чи сини, які служили з Миколою, що він не мав бути на тому, останньому для нього, бойовому завданні.
– Зазвичай, мій чоловік як дуже професійний водій (з таким автобусом-велетнем, на якому він їздив, не кожен впорається) виконував суто свої обов’язки, – каже вдова. – А цього разу сталося так, що він підмінив молодого бійця, котрий тільки-но повернувся з наряду і його знову посилали на чергування – забрати вбитих, поранених.
Пошкодувавши його, сказав: «Сьогодні я за тебе піду, а колись ти мене заміниш» (не знаю, як того хлопця звати, відомо тільки, що він – із Облап). Микола виніс усіх поранених, загиблих, а сам не встиг сховатися – дрон влучив у нього, нога була поранена: видно, артерію пошкодило – стік кров’ю. Якщо є любов до ближнього, то це – вона, коли людина віддає життя заради інших.
Про те, як збиралися йти того дня на завдання, – одягалися, жартували, розповідає відео, яке вдові надіслав друг Миколи – Геннадій (Геша) – разом із іншими його речами. Вони жили в одній кімнаті, їхні ліжка стояли поряд. Жінці дороге кожне слово, почуте від Геннадія, адже він бачив останні миті життя її чоловіка...
Дубівська громада, до якої належить Буцинь, організувала похорон. Все село проводжало Миколу Омелянчука – люди вистелили дорогу квітами. Для вдови це було – як страшний сон: хотілося, щоб то була неправда, – щоб сон закінчився й вона побачила свого Миколу, – живого-здорового. Жінка увірувала, що в її чоловіка – дуже сильний ангел-охоронець: за своє життя – і в дитинстві, і вже, як вони були одружені, – він потрапляв не раз у жахливі автопригоди, але все закінчувалося добре. Знаючи це, сподівалася, що і війну пройде й повернеться додому… Не в домовині...
І про гіркий осад на душі сказала Любов Омелянчук – про те, що з військової частини навіть не зателефонували, коли чоловік загинув. Здається, що той дзвінок? Життя ж не вернеш. І все ж жінці, відчувається з її слів, було б легше, якби хтось поговорив з нею, якби вона почула добре слово про коханого чоловіка – захисника України, відчула, що недарма віддав своє життя.
– Як так, – каже вдова, – це ж людина загинула! Є нібито якась нагорода Миколі – не знаю, правда, яка, бо вона ніяк не приходить. Ото з приводу неї й був єдиний дзвінок з частини – питали, чи я отримала її.
А ще, виявляється, жінка має проблеми із документами, які для неї важливі, – п’ятий місяць чекає їх із військової частини. Військкомат уже п’ять разів надсилав запит, та поки що – безрезультатно. У цьому зв’язку вдові особливо приємно, що петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Миколі Омелянчуку, яка 8 січня цього року була зареєстрована на сайті Президента України, набрала необхідні 25 тисяч голосів і тепер перебуває на розгляді.
Вона вдячна всім за таку підтримку.
…Ми побували з пані Любою на могилі бійця-Героя, над якою розвівається жовто-блакитний прапор України. Тепер – це те єдине місце, куди вона може прийти, щоб зустрітися зі своїм Миколою. Тишу порушував пташиний спів. Тамуючи сльози, жінка говорила, що це – її перша вдовина весна, що життя поділилося на «до» і «після» загибелі Миколи.
Ще довго вона буде вчитися жити без нього – такого люблячого, хазяйновитого чоловіка, хорошого батька, якому не судилося поженити своїх синів, дочекатися онуків.
– Ви знаєте,– каже жінка, – раніше я була, якщо можна так висловитися, – ціла, а тепер від мене залишилася половинка. І з цим болем непоправної втрати мені жити. Сини підтримують, але вони ж – далеко. Найближче – наймолодший Ілля, котрий мешкає в Луцьку, – він старається частіше бувати вдома, де я залишилася сама. А рятують мене робота, колектив. Мої психотерапевти – дівчата, з якими працюю. Тепер знаю, що вони берегли мене й не казали про загибель Миколи аж до офіційного сповіщення. Ще декілька днів я втішала себе надією на те, що чоловік – живий.
* – Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду».
Катерина ЗУБЧУК.
Читайте також: «Президент Зеленський відзначив нагородами 90 захисників України».
