Кохання і зрада щасливої жінки

– У тебе відпустка скоро почнеться, доню, може поїдеш до Поліни, підтримаєш? – сказала мама. – У неї – хороші сусіди й колеги, проте краще, коли поруч – рідна людина.
– Я сама вже про це думала. Відмовлюся від путівки в Буковель, поїду туди наступного літа, а Поліну не залишу в біді. Вона ж мене стільки виручала… І грішми, коли навчалася, і порадою.

За тиждень вона вже мчала автобусом до приморського містечка. На одній із зупинок зайшов до салону симпатичний юнак, запитав дозволу сісти поруч на вільне місце.

– Сідайте, веселішою буде дорога, – усміхнувшись, відповіла дівчина.

– Тоді давайте знайомитись. Василь, – в тон їй відрекомендувався новий пасажир.

– Галина.

– Ви в наші краї відпочивати їдете, чи у справах?

– Як вийде. Тітонька моя захворіла. Може знаєте – Поліна Макарівна Лебеденко.

– Як не знати? Це ж моя перша вчителька! Чудова людина. Їй не пощастило мати власних дітей, то всю свою любов нам, школярам, віддавала.

– І я її тепло змалечку відчувала. Вона – дуже добра й мудра. Якщо я інколи нарікала на життя через якісь тимчасові труднощі, називала себе невдахою, вона не раз говорила: «Не мели дурниць, племінничко! Щаслива та людина, яка вважає себе щасливою. Навчись знаходити в житті радість – це кращий спосіб залучити до себе щастя…»

– А ось вже й кінцева зупинка. Приїхали. Можна я проведу вас до Макарівни?

– Було б доречно, бо валізи важкі, – не відмовилась дівчина.

Тітонька дуже зраділа. «Глянула у вікно – що за така гарна пара до мене йде? – подумала. – А це Вася з моєю Галинкою!»

Відтоді Василь майже щодня після роботи приходив, цікавився, чи не потрібна його допомога. Галя помітила, що з нетерпінням чекає його візитів. Поліна Макарівна, дивлячись на їхню дружбу, що міцніла з кожним днем, на квіти у вазах і колекцію коробок з цукерками, зрозуміла, що зароджується між цими двома молодими людьми кохання. Це почуття не приховаєш. Воно – як море, що не знає берегів.

Щаслива та людина, яка вважає себе щасливою. Навчись знаходити в житті радість – це кращий спосіб залучити до себе щастя…

За пів року відгуляли весілля. Василь привів красунечку дружину у свій дім, де мешкав з мамою. Добра серцем невістка, гарна господиня, відразу сподобалася свекрусі. Дружно ростили вони маленьку Вікусю. Час так швидко плине, що не встигли натішитися її дитинством, як уже в перший, другий, третій клас пішла Вікторія.

І все було б гаразд в родині, якби не дивні переміни в поведінці Василя.

Він почав влаштовувати сварки з дружиною на порожньому місці. Став бездушним до Галини, наче скеля. Куди поділися його ніжні обійми, поцілунки, сердечність, увага? Міг без попередження не ночувати вдома, дарма що

Галя з матір’ю переживали, не спали. Своїм холодом чоловік рвав Галині душу на шмаття. Врешті прийшов і заявив:

– Вибач, Галю, я зустрів іншу жінку. Вона приїхала до нас на підприємство на практику і я закохався, геть втратив голову. Тепер вона вагітна. Мені нічого не залишається, як розлучитися з тобою і одружитися на ній. Не може ж дитина бути сиротою.

– А наша донька – нехай без батька росте?

– Галю, що б ти не казала, даєш розлучення чи ні, – я все одно її приведу до нас додому.

Обійшла Галина весь просторий будинок, який спільно з коханим добудували, впорядкували, закупили нові меблі, витерла сльози і почала збирати валізи. Нічого вона у зрадника не візьме. Їй з донькою є куди йти: тітонька

Поліна перед смертю заповіла свій дім.

Галю, що б ти не казала, даєш розлучення чи ні, – я все одно її приведу до нас додому.

– Галинко, я більш за все не хочу, аби ми стали ворогами. Прости Василеві те, що накоїв. Зрозуміє, кого втратив, але пізно буде.

– Не переживайте, Ольго Михайлівно, я знаю, як ви любите Віку, тому не заборонятиму спілкуватися з нею. Батькові також.

– Дякую, донечко.

Народився у новоспеченого подружжя хлопчик, і Галина дозволяла Вікторії няньчити братика. Як підріс, вона приводила його додому, щоб і мама з ним погралася, він же такий хороший. Петрик любив тітку Галю, мов рідну.

Вступила Вікторія до медучилища, у Галини з’явилося більше вільного часу. Тож коли зателефонувала подруга Діана й нагадала, що вони так досі й не здійснили омріяну подорож до Буковеля, відразу ж погодилася поїхати. В екскурсійній групі відчула на собі зацікавлений погляд ще молодого, хоч і посріблила скроні сивина, чоловіка. З ним був хлопчик років дванадцяти. Познайомилися вони лише дорогою додому. Це ж треба – мешкає у сусідньому селищі! Андрій вдівець, сам виховує сина.

– А ви маєте сім’ю, Галино?

– Та як сказати… Є у мене донька, вже студенточка. А чоловік одружився на іншій, молодшій за мене. Правда, коли схаменувся, просився назад, хоч та жінка сина народила. Я твердо вирішила: ні! Простити, щоб бігав від першої дружини до другої? Ми просто зберегли нормальні стосунки, не ворогуємо.

– А у вас вигляд щасливої людини. Ви випромінюєте стільки доброї енергії, буквально притягуєте до себе. Ще не зустрічав таких жінок.

– Це мене мама з тітонькою так виховали. «Зло подовгу не живе, казали вони, а доброта – вічна».

Взяв Андрій Галинину адресу й номер телефону. Згодом подзвонив, напросився в гості. Саме Віка була вдома, познайомились.

– Мамо! Ти що собі думаєш? Чого це такий гарний та розумний чоловік досі нежонатий ходить? – жартома запитала донька в присутності Андрія. Він зніяковіло глянув то на дівчину, то на її маму, й так само весело вигукнув:

– А й справді, Галинко, чому?

Потім дістав з кишені піджака рожеву коробочку з каблучкою і поклав на стіл перед Галиною.

Таїсія КРИСЬКО, vinteres.info.