Жінка-командир: «Для підлеглих я – інколи мама, а інколи – мачуха»

 Вона командує одним із підрозділів 22-ї окремої механізованої бригади. Нині також воюють її чоловік і син.

– Минулого року мені надали первинне офіцерське звання. Я була заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Згодом очолила підрозділ, – згадує Світлана.

Більшість серед її підлеглих – чоловіки.

– Коли ти – командир, то – мама для них, а іноді, навпаки, – мачуха, тітка зла. Різні емоції бувають, але підлеглим їх не показуєш, звісно. Хоча спочатку дуже хвилювалась, перед тим, як обійняти цю посаду, – з усмішкою згадує офіцерка.

Уже понад 10 років у Світлани є хобі – амігурумі (японське мистецтво в’язання спицями  або гачком маленьких м’яких звірят та людиноподібних істот. – Ред.), про яке залюбки розповідає.

– Спочатку побачила в інтернеті, як люди роблять в’язані м’які іграшки. Якось так сподобалося мені це. Захотілося і собі зробити, – ділиться вона спогадами.

Спочатку робила ці іграшки онукам, друзям, чоловікові в машину:

– Так розігналася, що вже не можу зупинитися. Для мене це – засіб психологічного розвантаження. Дуже люблю це. Всі свої іграшки люблю. І завжди в’яжу з позитивним настроєм.

Коли Світлана закінчує чергову іграшку, то обов’язково фотографує на згадку.

Тепер в армії до всіх рівне ставлення: неважливо, чоловік ти чи жінка.

– Потім комусь дарую. Дивишся на фото перших своїх виробів і розумієш, що нині вже набагато краще навчилася це робити. Приємно. Перші були, звичайно, смішні: якісь ялинки, сніговички… Підлеглі знають про хобі. У нас хлопець є, Паша. То він розмальовує красиво гільзи від снарядів. Золоті руки… І ось до однієї моєї іграшки – популярного нині Йоди – вистругав меч. Цю іграшку потім одній хорошій людині подарувала, – розповідає жінка-офіцер.

– А ще моя посестра тут, у підрозділі, вишиває бісером. Нам на вінчання із чоловіком дві шикарні ікони вишила. Взагалі, у нас талановитий військовий колектив! Як війну закінчимо, то робитимемо бізнес. А нині у вільні хвилини, яких не так багато, намагаємось трохи відволіктись, – посміхається Світлана.

Каже, що з попередньої бригади до нинішнього її підрозділу разом із нею перейшли шість кадрових військових:

– І це така завжди мені підтримка, опора. Бригада наша нинішня створена лише рік тому. І природно, що з мобілізованих тут люди є, які не служили. Їм адаптуватись нелегко. І наші контрактники, які вже давно воюють, звісно, їм допомагають: пояснюють, вчать.

Окремо Світлана ділиться думками про жінок у війську:

– Дівчатам, які нині хочуть йти до армії, треба мати, звісно, мотивацію. Але й треба поставити собі запитання: для чого ти йдеш сюди? Я не скажу, що військова служба є легкою. Дуже складно. Це ж – відрив від свого дому, за яким сумуєш шалено.

І додає, що в деяких питаннях жінка може виявитись міцнішою за чоловіка:

– Але тепер в армії до всіх рівне ставлення: неважливо, чоловік ти чи жінка.

Євген ПРОВОРНИЙ, кореспондент АрміяInform.