Кому – війна, а кому... заощадження на мільйони. Колонка волинської журналістки

З недавньої інформації: «…придбали п’яту легкову автівку, заощадили 9,6 мільйона гривень, а ще – понад пів мільйона євро. Також родина володіє чотирма квартирами, трьома будинками, оздоровчим комплексом, 13-ма земельними ділянками…», і це – ще не все. Виникає питання: а для чого це все потрібно одній людині, сім’ї? І як можна заробити такі кошти, щоб все придбати за «чесно» зароблені мільйони та ще мати казкові заощадження?

Моя проста логіка повертає у радянські часи, роки мого дитинства, сільського життя, щоденної нелегкої праці батьків-трударів. Та й нам, дітям, не було коли байдики бити, бо мали свої доручення. А ще пам'ять береже моменти, коли у кожній господарці, у тому числі, у моїх батьків Мельників, тримали живність, вигодовували її, щоб згодом продати, а вторговані рублі покласти на ощадкнижку. Заради так званого «кращого майбутнього». 

Старалися мої батьки, раділи, коли вдавалося більш-менш вдало продати вгодованого бичка і покласти якусь суму в «Сбербанк» («Ощадбанк»). І знімати гроші й мови не було, бо це «буде дітям на навчання, щоб вирвалися з села і не жили, як ми, у праці зранку й до смерканку». А яка то була важка праця! Все носили на собі: мішки, кошики, в’язки… Старалися й діти, хотіли допомогти рідним, щоб, коли прийдуть з колгоспної праці, вдома хоч трішки відпочили від домашньої господарки. Пам’ятаю, йшла на якийсь лужок, щоб нажати чи нарвати зілля, самотужки закинути на плечі і принести додому. І так – щодень…

Не заглядаючи у чужі кишені, скажу, що економили кошти і несли їх на пошту, щоб покласти «на книжку», і наші сусіди, та й чи не всі жителі села. Бо коли 1991-го ми дочекалися незалежності, і, разом із тим, прості люди втратили свої заощадження, хвилювання і розпач були і в нашому селі. Але ще були віра і надія, що вони… повернуться. Берегли ощадні книжки, ходили на пошту, чекали повернення свого… Зажеврів вогник надії, коли почали видавати так звану «Юліну тисячу». Згадують люди про свої «кровні» й донині, висловюють думку, що, без сумніву, передали б їх на ЗСУ.

За різними підрахунками після розвалу СРСР українці не дорахували 130 мільярдів гривень своїх накопичень. А якщо цю суму проіндексувати, то це – трильйони гривень. 

А чи хоч в одного чиновника-мільйонера закралася думка, щоб віддати свої мільйони на Збройні сили, чи вони давно вже переведені далеко за межі України і зберігаються у закордонних банках? А тут і далі нарощують свої статки. Виходить непроста арифметика: одні донатять останнє, пенсіонери не шкодують якусь копійку з мізерних пенсій, діти виготовляють сувеніри, продають їх, організовують благодійні ярмарки і долучаються до збору коштів на потреби наших захисників, воїни зі своєї зарплати купують необхідне.

А чиновники жирують, оприлюднюють свої декларації, знаючи, що їх ніщо не торкнеться і вилучати в них ніхто нічого не буде. Так і живемо у незалежній, знесиленій війною Україні. Хоча «закон бумеранга» ніхто не відміняв: до кожного рано чи пізно він «прилетить». 

Ніна КОСТРУБА, позаштатний кореспондент газети «Волинь».

Читайте також: Мама воїна з Луцька передала на ЗСУ 35 000 гривень.