Подружжя з Волині: «Наші двоє синів і онук воюють, а своїх багато хто заховав»

 Так мені з дружиною заявили сини і внук, – на хвилину перериває розмову наш співбесідник. Легенді вугільної галузі Волині – справжньому, загартованому в лаві шахтарю, який пройшов шлях від рядового гірника до генерального директора ВО «Волиньвугілля», людині вольовій, з твердою,  прагматичною думкою не вдається стримати сльози.

– І яка була Ваша реакція, Леоніде Васильовичу?

– Скажіть, хто з батьків  хоче, щоб його діти воювали?  Ніхто. Старший Ігор відразу сам рвався на фронт, згодом обидва дочекалися повісток. Тепер Ігор – спецпризначенець підрозділу «OPFOR», Віталій – розвідник, служить у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Мої хлопці  весь час на передовій, нагороджені за доблесть «Золотими Хрестами», медалями. Онук Леонід (названий на честь дідуся) також виявив бажання йти на фронт. Сприйняли його повідомлення мовчки. Ні, не відмовляли. Він бачив приклад батька і дядька. Пройшов навчання в Англії, і нині його готують на командира батареї.

 Хто з батьків  хоче, щоб його діти воювали?  Ніхто.    

– Життя родини після цього різко змінилося?

– Важко було… (Леонід Васильович на хвильку перестає розмовляти, швиденько витирає сльозу, зітхнув. – Авт.). Не хотілося ні з ким розмовляти, нікого бачити. День минав як день. А вночі напосідали різні думки, і тільки чекаєш ранку – прийшов на телефон «плюс» (це ми так домовлялися, бо, розумієте, що з передової так запросто не порозмовляєш) – значить, все добре і на душі батькам відлягає. Важке було попереду, коли сини, як під кальку, отримали важкі поранення: понівечені обличчя, на тілі по вісімнадцять осколків. Як на це дивитися батькам? Хлопці перебували в Харкові – віддаю належне медикам: професійно їх лікували, поставили на ноги, волонтери забезпечують одягом, продуктами, у госпіталі чисто, охайно. Харків, який рашисти чомусь називають своїм, зараз це прифронтове місто – затишне, прибране, функціонує вся структура. Найголовніше – там  лине чиста літературна українська мова.

«Після новин про батальйон «Монако» воїни запитують: «Так за що ми воюємо?»

– Війна внесла корективи у ваші життєві цінності?

– Загалом – ні. Дещо довелося переглянути – повномасштабне вторгнення заставило. Невістка Світлана, дружина Ігоря, уродженка Ленінграда, випровадила на війну двох найрідніших людей, засуджує росіян, не розмовляє з мамою і сестрою. Це вже багато про що говорить. Мені самому довелося відмовитися від спілкування з людьми, які щось не договорюють в нинішній ситуації. Гірнича справа свого часу об’єднала мене з людиною із Донбасу, але коли він почав розповідати, як заховав свого 28-річного онука від мобілізації, я йому мовив: «Вибачай, нам нічого про щось з тобою  говорити…».

Війна оголила чимало проблем нашого суспільства – треба від ворога країну боронити і паралельно від «сміття» очищатися. От як сприймати мені з дружиною і десяткам тисяч таких, як ми, ситуацію: наші діти воюють, інші – поховали своїх?.. А дехто веде зовсім інший спосіб життя. А кілька років тому всі у вишиванках співали про калину, яку будемо підіймати, то коли прийшов час це робити – не всі готові до цього. Вишиванки заховали, для дітей створили батальйони «Монако», «Іспанія»... А де пісні на підтримку військових? 

Віталій важко поранений, Ігор – на передовій, вони діляться зі мною: «Тату, нас тут всіх розносить від інформації про ухилянтів, втікачів на Захід, футболістів, які купують авто за 100 тисяч доларів...» І ось сини мої, внук, їхні побратими – 12 днів перебувають на передку, на один день відходять у тил, щоб помитися, форму випрати, відіспатися. Один день! І знову – на два тижні в окопи, їх замінити ніким. Як таке можна було допустити владі, професійним військовим? Як тим із батальйону «Монако» жити далі, своїх дітей виховувати? І що будуть відповідати після перемоги на запитання: «А ти воював?» Хлопці з передової кажуть, що це не тільки злить, але й деморалізує, і щоразу гостріше виникає у них запитання: «Так за що ми воюємо?».

– Чому так сталося: одні без роздумів стають на захист держави, інші «подаються» в ухилянти?

– У кожній українській родині повинен бути становий хребет. У повсякденні він ніби не проявляється. Коли ж приходить година важких випробувань – тоді й все видно. На щастя, у мільйонів українців він виявився міцним. Обурення в мене і в людей викликає оголена війною корупція і «відмазка» від служби, читай, зрада. Винна і влада: через півроку після обрання вона втратила комунікацію з народом, багато чого пішло не так. Невже про індустрію ухилянства, індустрію  оцих втікачів зверху не знають, ніхто не бачить, особливо, створення  відповідних ланцюжків на Закарпатті? Це ж десятки тисяч втікачів! Хлопчину чи дядька запхали в бус і везуть у військкомат, і вся преса гуде. Але чомусь тут мовчанка. Я маю право не розмовляти з втікачами, зневажати їх. Діє сайт «Миротворець», куди вносять прізвища зрадників України. Відстоюю думку про створення сайту «Ганьба України» чи «Воші України» – туди вносити так званих ухилянтів, термін для них придумали такий м’який, нейтральний. Уявляєте, прізвища яких високопосадовців там засвітяться! І користі державі він приніс би чимало, а про перегляди я вже не говорю – вони були б мільйонні.

«І у вугільній галузі потрібна політична воля»

– Леоніде Васильовичу, наскільки можливо, повернемося у тилові будні. Ви багато років праці і досвіду віддали вугільній галузі держави і Волині. У нашому краї ще її реально відродити?

– Кілька років тому мене викликали у Міністерство енергетики, де пропонували роботу керівника державного підприємства «Волиньвугілля». Моя пропозиція була чітка і зрозуміла: закриття діючих шахт, реальний соціальний пакет для тих, кому рік-два до пенсії, кошти, тоді ще 750 млн. гривень, направляються на добудову шахти № 10 і працевлаштовано 2200 людей, добовий  видобуток палива – 1000 тонн. Мені сказали, що подумають, бо потрібне політичне рішення. Його приймають, на жаль, до сьогодні. Зараз видобуток вугілля на шахті «Бужанській» за добу – кілька десятків тонн, і утримання апарату ДП «Волиньвугілля» у цій ситуації взагалі важко коментувати. Хоча душа і серце болять – сорок два роки трудового стажу все-таки.

 Кілька років тому всі у вишиванках співали про калину, яку будемо підіймати, то коли прийшов час це робити – не всі готові до цього. Вишиванки заховали, для дітей створили батальйони «Монако», «Іспанія»... 

– Як у Ваші роки зберігати спортивну форму та енергійність?

– Знаєте, який графік роботи у мене був? 24 години на добу! Але не палю і не палив цигарок ніколи, не вживав спиртного, у юнацькі роки серйозно займався спортом. Зараз кожен день стараюся чим більше ходити пішки, весною, влітку, восени кожного дня обов’язково покосити. Хто бажає, приєднуйтеся до такого графіка.

– У чому ще знаходите розраду?

– У спілкуванні з родиною, друзями, в огляді й аналізі інформації з фронту, багато читав і зараз читаю книги. По можливості мандрую тільки Україною і щоразу відкриваю, яка наша земля красива й неймовірна.

Обов’язково ночуємо в наметі. Нещодавно з другом, хоча він – це окрема історія – людина без відповідної освіти – має сім магазинів, три виробничих підприємства, у літньому віці пішов добровольцем на фронт, і тільки поранення привело до демобілізації. Ми з ним побували у Холодному Яру, Суботові, Чигирині. Часто ось так ввечері дивишся на зоряне небо і мовиш до себе: «Боже, яка гарна Україна! За неї треба боротися, щоб подвиг нинішнього покоління не був зведений нанівець».

P.S. На запитання: «Як наша влада (за 12-бальною шкалою) ставиться до родин військово­службовців?», Леонід Гочачко відповів: 

- Я у влади нічого не прошу і, практично, з нею не спілкуюся. Тому мені й важко виставляти якісь оцінки. 

 Алла ЛІСОВА, Ігор ЛІСОВИЙ

* – Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду».