«Коли я був на «Азовсталі», то Господь казав: «Cинку, ось подивись, що таке пекло...»

Навіть у там Анатолій продовжував нести служіння. Його сини думали, що він загинув під час теракту в Оленівці й написали некролог. Але він вижив. Витримав 295 днів полону і весь цей час підтримував своїх побратимів.

«Були такі моменти, що вони впадали у відчай. Одного хлопця такого я знаю. Він до мене звернувся і попросив, щоб ми помолилися, бо в нього виникло бажання покінчити своє життя смертю. Після того, як я поспілкувався з ним і помолився, він подякував. Він разом зі мною вийшов на обмін», – згадує пастор.

«Осколок зупинився десь у 2−3 см від серця»

До великої війни Анатолій жив у Маріуполі і працював бульдозеристом. А останні 30 років ще й служив пастором у протестантській Церкві добрих змін. Але попри свої релігійні переконання, після повномасштабного вторгнення одразу пішов захищати рідну землю. 25 лютого 2022 року він приєднався до територіальної оборони Маріуполя.

«Взяти в руки зброю – це дуже складне питання. І не кожен християнин може це зробити. Але для мене це була свята війна – я захищаю свій дім. Я ні на кого не нападаю», – пояснює чоловік.

Але до рук зброї Анатолій так і не взяв, бо його професійні навички бульдозериста знадобилися під час будівництва окопів та оборонних укріплень.

14 березня 2022-го Анатолій разом із побратимами потрапив під ворожий обстріл біля «Азовсталі». «Прилетів снаряд і розірвався над капотом машини. Мене дуже поранило. Осколок розірвав м’які тканини лівої руки, зайшов під ребра і там зупинився, у 2−3 см від серця. В цей же день мене відвезли до госпіталю. Там зробили операцію. А на наступний день під моє вікно прилетіла ракета», – каже Волошин.

Взяти в руки зброю – це дуже складне питання. І не кожен християнин може це зробити. Але для мене це була як свята війна. Тобто – я захищаю свій дім.

Лікарню було зруйновано. Анатолій не постраждав, його перевезли до бункера «Залізяка» – імпровізованого шпиталю на «Азовсталі».

За два місяці на заводі Анатолій схуд на 22 кілограми. «Коли я був на «Азовсталі», в бункері, то Господь звертався до мене і казав: «Cинку, ось подивись, що таке пекло...» Не вистачає їжі, не вистачає світла, кисню, води, не вистачає інформації. І це все покриває страх, безвихідність. Оце і є пекло. Не те, що малював Котляревський, де чорти на пательнях смажать, у смолі кип’ятять. А оця недостатність всього»,– розповідає чоловік.

У полоні назвали «фашистом-інтелігентом»

«1 травня мене перевели на позицію, де були мої побратими з ТРО, її назва – «Шеврон». І там ми вже пробули до 17 травня, до виходу в полон. Нас погрузили в автобуси і відвезли в Оленівку. Теракт там стався трошечки пізніше, мене вже там не було. Але сини, коли почули, що відбувся теракт, то думали, що я загинув. І вони написали некролог, виклали його в інтернет»,– згадує Волошин. Сини Анатолія не знали, що їхнього батька ще в червні перевели до іншої колонії, в Луганській області.

«У полоні мене назвали «фашистом-інтелігентом», – продовжує Анатолій. –Християнська віра і мій оптимізм мені не давали впасти у відчай. Перебував в очікуванні, що все це пройде, і настануть дні, коли нас обміняють. Я в це вірив, і надія ніколи мене не полишала».

7 березня 2023 року, під час обміну військовополоненими, додому повернулися 130 українських захисників і захисниць, серед яких був і Анатолій.

«Після 295 днів у полоні опинитись на своїй землі – це було так зворушливо. Коли я вийшов з автобуса, то практично не міг розмовляти, бо – клубок біля горла, сльози на очах. Сльози радості. Ми – на волі, – хвилюючись, розповідає чоловік. – Уже через деякий час, трошки заспокоївшись, ми приїхали в Нові Санжари. Там нас нагодували вже нашою їжею. А головне – ми помились так, як хочемо. Стояв під душем десь пів години. Бо коли були в полоні, то на миття нам давали п’ять хвилин. І п’ять чоловіків – на одну лієчку, вода струмочком текла «самотьоком».

Зустрітися з дітьми – це була найщасливіша мить, згадує Анатолій. Його дружини не стало три роки тому. У шлюбі вони прожили 44 роки. Народили трьох синів і доньку, також були опікунами ще трьох хлопчиків-безхатьків.

Після повернення з полону Анатолій переїхав до синів у Київ і займався лікуванням пораненої руки. Нині він – у капеланському батальйоні.

«Коли я повернувся з полону, то одна із мрій у мене була – знайти супутницю життя. То на сьогодні є варіант, і я над цим працюю. А друга мрія – це побувати в океані в шторм, – ділиться він із nv.ua. – Тим, хто чекає своїх рідних із полону, я хотів би сказати, щоб ніхто не впадав у відчай і чекав. Терпіння, молитва. А якщо не працює терпіння, то включати «другу передачу» – це називається довготерпіння. Прийде час – визволимо усіх».

Галина БУЛГАКОВА, nv.ua