Науковець і воїн з Волині: «Мої історичні лекції на фронті ставали багатьом воїнам відповіддю на запитання: «Чого ми тут?»

Уродженець сусіднього з шахтарським містом села Гряди, тридцятирічний Юрій Велінець, стрімко увірвався у педагогічні, інтелектуальні, політичні й молодіжні кола Нововолинської громади. Його неординарний, з особистим почерком, але й із дотриманням класичних наукових вимог, підхід до вивчення історії рідного краю багатьом припав до вподоби. Він відкрив ще невивчені сторінки Прибужжя, знаходив нове у вже нібито дослідженому матеріалі.

Про наукового співробітника Нововолинського історичного музею Юрія Велінця ви вже мали змогу читати у нашій газеті. А його публікації у друкованих виданнях і соцмережах привертають увагу логікою, простотою викладення фактів, барвистою українською мовою.

Здобуття вченого ступеня доктора філософії в галузі історії у 27 років – підтвердження наукового таланту молодого дослідника, який мав багато планів. Війна, на жаль, внесла в них свої жорсткі корективи…

Через півроку перебування в лавах наших захисників Юрій Велінець, молодший лейтенант ЗСУ, вже заслужив короткотермінову відпустку додому. З ним – наша розмова.

«Спочатку, в перші дні,  важко всім»

– Юрію, в армії доводилося на ходу перевчатися? 

– Зараз я – офіцер групи контролю бойового стресу 150-ої механізованої бригади, яка недавно сформована. Виконую обов’язки військового психолога. Оскільки моя попередня наукова робота була тісно пов’язана з викладацькою, а кожен викладач вже є, певною мірою, психологом, то проблем не виникало. Командування звернуло увагу на мій освітній рівень, і я був направлений на короткотермінове навчання.

– Чи складно відбувався у вас перехід від цивільного життя до військового?

– Хто служив в армії 40, 20 років тому і до цієї війни, згодиться зі мною: спочатку, в перші дні, важко всім. А далі в одного справи йдуть швидше, в іншого – повільніше, непомітно все вирівнюється. Мене призвали у листопаді, ми розташувалися у лісі в наметах, а попереду була зима. Доводилося цілодобово чергувати біля пічок-буржуйок і підтримувати тепло. Так склалося, що всі хлопці були майже мого віку, більшість – із вищою освітою. З вивчення військової справи, опанування тактичних, стратегічних, медичних навичок були й дискусії, суперечки… Мені, як історику, доводилося для побратимів читати лекції, проводити паралелі з нашої трьохсот- та двохсотлітньої історії, минулого століття, які накладалися на сьогодення. Після цього всі відразу знаходили відповіді на запитання, які вони ставили собі під час війни і мобілізації: «Чого воно так? Чого ми тут?». Чимало однополчан після початку війни добровольцями йшли на фронт – їм відмовляли, бо не та у них військова спеціальність, відправляли додому. Вони кілька місяців несли службу у теробороні. Потім звикали до цивільного життя, завивання сирен, бігання в укриття, прильотів ракет, «шахедів». Уже й бажання йти воювати зникало. Траплялося й таке, що декого зненацька виривали з цього середовища, «пакували» у буси, не давали нормально попрощатися з родиною. Доводилося і з цією категорією мобілізованих працювати.

 Після отримання повістки у час війни я прекрасно розумів, що це потрібно державі, родині.

«У нашій родині з діда-прадіда – всі трударі. А тепер – уже й двоє воїнів»

– Велінець-науковець і Велінець-офіцер: це – двоє різних молодих чоловіків?

– Суттєво – ні… Після демобілізації однозначно продовжу займатися наукою. Після отримання повістки у час війни я прекрасно розумів, що це потрібно державі, родині. Мій старший брат Олександр два роки відстоював нашу свободу в зоні АТО, з 24 лютого 2022-го – у лавах 14-ої бригади воює на фронті проти рашистів. Я зберіг те, що надбав, і вже здобув і здобуваю другий життєвий досвід – воєнний. Він є неоціненним.

– В армії сни сняться? Які вони?

– Звичайно, різні, як і в цивільному житті. Над нами частенько пролітали ракети, тривоги у сни додають пориви вітру у лісі – прокидаєшся з думкою: «Що летить: «шахед» чи ракета?».

– Чим вразили перші, відносно мирні, дні, проведені у рідному селі, серед колег із історичного музею, де працювали до мобілізації?

– Перший день був незвичним трішки: ніби наш підрозділ локацію змінив, і я переїхав разом із ним. Але це тривало недовго – спілкуюся з родиною, татом – шахтарським пенсіонером, мамою – продавчинею в сільському магазині, трьома молодшими сестрами, друзями...

– А у вашій сім’ї були науковці?

– У родині з діда-прадіда – всі трударі. Пригадую, як у шостому класі собі постановив: буду вчителем історії і науковцем. Ось так і втілюю дитячу мрію.

«Зараз війна, як біг на довгі дистанції»

– Нині різко загострилася проблема ухилянства. Що думаєте з цього приводу?

– У 2014 році потрібно було різко змінити підхід до мобілізації – відмовитися від радянських стандартів. Аж тільки війна навчила – і нарешті ми відходимо від них. Уже кілька місяців в окремих регіонах працюють рекрутингові центри, які довели свою дієздатність. Після війни потрібно буде відмінити строкову службу, застосовувати метод, коли військовозобов’язаний раз на рік залишає робоче місце і на місяць стає солдатом, сержантом і на полігоні відточує свою майстерність у військовій спеціальності. «Пакування» у буси, відбирання телефонів, швидке проходження медкомісії у ТЦК, і наступного дня – вже на полігон, – це кардинально справи не вирішить, а місцями й зробить людину злою, невмотивованою.

– Що нам потрібно для Перемоги?

– Як історик, відразу зазначу: у більшості війни закінчуються перемир’ям, перемовинами. Яка у нас доля? Війна оголила нікчемність путінського режиму, заскавулів тамтешній олігархат, бо їхні гроші заморожують, реквізують, і світ тепер побачив, що то за люди і чого вони вартують, з ким вони мають справу. Нам потрібні сили для потужного кінцевого ривка, як у бігу на довгі дистанції. І ми його здійснимо. Перемога буде за нами!

Алла ЛІСОВА.

Читайте також: У «слуг» є лише один «моральний авторитет»….