Церковний хор, у якому в середині минулого століття співали предки чоловіків, котрі в зрілому віці зацікавилися історією своєї малої батьківщини.
«Було, що хата стоїть у Тойкуті, а хлів уже – у селі Воля»
Стежками старовинного містечка Несухоїжі на берегах річки Турія
На сьогодні назва його збереглася лише на колишніх польських картах, «бо прийшли в 1939 році «совєти» з їхнім колгоспним устроєм і подрібнили територію на п’ять сіл Ковельського району – Тойкут, Воля, Заріччя, Лапні і Любче». У кожному з них, певно, для зручності господарювання було створено окремі бригади. А ось центральним населеним пунктом був Тойкут, де й тепер знаходиться старостинський округ.
«Той куток» справді виявився лише «кутком»
Багато разів, коли їхала у відрядження на Камінь-Каширщину, то дорога пролягала через село Тойкут. Назву його інтуїтивно тлумачила, як «той куток». Подумки міркувала, що буду якось тут уже не проїздом – тоді й дізнаюся, до якого населеного пункту належав цей «куток». І ось цьогорічної весни побувала у колишньому старовинному містечку Несухоїжі, а моїми попутниками його стежками були вихідці із Тойкута – Олександр Філаретов котрий давно став ковельчанином, та Василь Марчук, який теж багато літ жив у місті залізничників, а тепер повернувся додому, «бо маму, якій уже 93-й рік іде, потрібно доглядати». І один, і другий свого часу нібито пішли зі cвого села, але душа кожного залишилася тут. Їх тягнуло на малу батьківщину, їхня дорога завжди лежала сюди.
– У 1975 році, – розповідає Олександр Філаретов, – закінчив я школу, потім була строкова служба. Після армії й поїхав із Тойкута. Вчився у Львові – у спеціальному училищі МВС, працював у Ковельській виховній колонії для неповнолітніх. А коли здобув вищу освіту, то став начальником цієї установи. Історією свого села по-справжньому зацікавився вже в дорослому віці. Хоч знав дещо про містечко Несухоїжі, з якого воно пішло, бо ж залізнична станція мала таку назву. Коли ми були школярами, то, мабуть, і не задумувалися, чому нам не розповідають про минуле Тойкута якщо не на уроках, то хоча б на краєзнавчому гуртку. Ми ж повинні знати наших предків: як вони жили, господарювали, які тут храми були, культурно-освітні заклади…
– Я після школи теж пішов, як то кажуть, у світ, – долучається до розмови Василь Марчук. – По правді, не усвідомлював сповна того, де я народився й жив, як і всі радянські люди – не боюся в цьому зізнатися. Закінчивши
Луцьке культосвітнє училище, працював багато років заступником директора Палацу культури імені Тараса Шевченка у Ковелі. Був якийсь час держслужбовцем. Чесно скажу, що дуже вдячний місту, яке дало мені прихисток, улюблену роботу. Але моя земля – ось ця, де минули моє дитинство, юність. Настав час, і я зацікавився тим, що тут відбувалося в різні епохи. Це було вже в горбачовську «перебудову», коли, нарешті, щось рабське в душі почало зникати. І дізнався про те, що села Тойкут не було – це лише один із кутків старовинного містечка Несухоїж – волосного центру, яке «совєти» подрібнили на Тойкут, Воля, Заріччя, Лапні і Любче. Звідси й такий абсурд:
Тойкутська сільська рада знаходилася в… Заріччі, залізнична станція мала назву «Несухоїжі». Було навіть, що хата стоїть у Тойкуті, а хлів того ж господаря – на території села Воля.
Василь Марчук із вдячністю пригадує свого вчителя Івана Бойчука, котрий навчав рідної мови, «лікуючи» учнів, як висловився чоловік, від їхнього суржику. А ще відкривав потрохи історію їхнього села, хоч і з великою обережністю, «бо йому й так дорікали націоналістичним духом».
«Бог своєю рукою спрямував нас на те саме місце, де молилися наші предки»
Ось ці чоловіки, коріння яких – у Тойкуті, котрі свого часу, як самі говорять, «пливли разом з іншими за течією», у зрілому віці зацікавилися історією своєї малої батьківщини. І відкрили її не лише для себе, а й для людей, серед яких жили в дитинстві, юності. Вони дослідили, яким було містечко Несухоїжі: тут виготовляли цеглу, працювало не менше трьох млинів (на повноводній тоді річці Турії, зокрема, – водяний), гуральня. І, звичайно ж, були тут храми.
– Якщо заглянути в історію, – розповідає Олександр Філаретов, – то треба сказати, що заснували містечко Несухоїжі в 1502 році князі Сангушки. Першопочатково вони збудували двір, який називався «Двір Несухоїзький», а з часом – церкву Воскресіння Христового. Вона була сімейною, тобто належала родині Сангушків. Але згодом й інші парафіяни, котрі проживали в цій місцевості, приходили сюди на службу. Храм з часом став православним і був освячений на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Він неодноразово горів, його відбудовували. Останній раз у 1943 році його, за свідченнями очевидців, записаними нами для історії, спалили німці. Після війни церква була частково відновлена для проведення богослужіння, а потім і зовсім закрита: «совєти» з їхньою атеїстичною ідеологією не були зацікавлені в її відродженні ще й через те, що правили тут українською мовою.
І один, і другий свого часу нібито пішли зі свого села, але душа кожного залишилася тут. Їх тягнуло на малу батьківщину, їхня дорога завжди лежала сюди.
До речі, від Василя Марчука довелося почути про Олександра Філаретова такі слова: «Ми вдячні Богові, що він у нас такий є», бо саме пан Олександр багато зробив для того, аби в селі Тойкут було відкрито й облаштовано українську церкву, – «він – її основа». Власне, неабияка заслуга обох моїх попутників, що церква є, і що вона – саме на тому місці, де й була колись: чоловіки-патріоти увійшли в групу, яку зініціювала тойкутська родина Сергія й
Лідії Козуль, і своїми зусиллями наближали той день, коли у їхньому рідному селі вперше за багато літ знову відбудеться богослужіння.
– Коли в 2020 році я вийшов на пенсію, то в моїй душі була якась духовна порожнеча, – каже Василь Марчук. – Я не знав, чим її заповнити. Відчуття незатребуваності гнітило, ніби тебе викинуто з «колії». Тож охоче долучився до доброго задуму про відновлення в селі церкви. Ми всі разом думали, де зробити святиню. Було декілька варіантів. У Тойкуті є розвалена школа – перш там хотіли її відкрити, але нам не дозволили. Тоді ми попросилися сюди, де вона й постала. А виявилося, що Бог своєю рукою спрямував нас на те саме місце, де молилися наші предки. Відомо, що саме тут був старовинний православний храм. Неподалік за ним стояв костел. У центрі старовинного містечка, де компактно проживали євреї, була синагога. Неподалік православного храму розміщувалося кладовище – там ще й зараз люди викопують кістки.
– Тут, де зараз наша святиня, було занедбане приміщення, в якому стояла пожежна машина, – додає Олександр Філаретов, – і шкільний тир (продовження будівлі), який ніколи не відкривався. Ми доклали багато старань, аби одержати права на нього. І торік, звичайно, завдяки спонсорам, які допомогли фінансово, відкрили церкву – свою, українську!
«Тут сидить рідний брат моєї бабусі, а ось той жовнір із вусами, то – прадід моєї дружини»
І ось ми стоїмо перед омріяною святинею, котра поки що – у пристосованому приміщенні. На флагштоці – жовто-блакитний прапор, а на стіні – банер, виготовлений, як з’ясувалося в подальшій розмові, за ідеєю Олександра
Філаретова. На ньому – дві (вже раритетні) світлини, що датовані серединою минулого століття. Вони, значно збільшені для банера, свого часу потрапили до рук пана Олександра від таких же, як він, вихідців із Тойкута. На одному з них – церковний хор, який, судячи з підпису, співав у храмі Покрови Пресвятої Богородиці містечка Несухоїжі та в церкві Святого Архистратига Михайла (на жаль, назва села не потрапила в кадр). Жіночий його склад – в українських костюмах, на головах – традиційні віночки зі стрічками. Шкода, що світлина – чорно-біла, і вона не передає цю красу в усіх кольорах. Статечні чоловіки в основному – в сорочках-вишиванках. І найцікавіше те, що прозвучали зворушливі коментарі моїх попутників.
– Тут сидить рідний брат моєї бабусі, – розповідає й показує Василь Марчук. – А ось той жовнір із вусами – то прадід моєї дружини.
Колись, до речі, предок Василя Марчука співав у церковному хорі, а тепер він – у числі хористів відновленої церкви. Поки що – лише один із чоловіків.
– Ось мій дід, Захар Ілюшик, – не без гордості за збережену пам’ять говорить Олександр Філаретов, – і моя мама, Марта Ілюшик (у заміжжі – Філаретова)…
На другому знімку – учні й викладачі церковно-приходського училища, сфотографовані на фоні старовинного храму, котрий згорів у 1943 році. Напрошується висновок, що був він дуже великий: в одному ряду можна нарахувати сорок п’ять осіб, а країв приміщення в кадрі ще не видно. Відомо, що храм мав триярусний іконостас.
Коли мова зайшла про перспективу уже діючої церкви, Олександр Філаретов розповів:
– Років п’ять тому з’явилась ідея про її відновлення. Як уже було зареєстровано нашу релігійну громаду, то, маючи офіційний документ, ми почали вирішувати питання щодо земельної ділянки. Адже наша мета – побудувати храм. Ось там, неподалік, де встановили поклонний хрест, має він бути. Але є й інший варіант – зробивши реконструкцію, звести новобудову на цьому ж, такому намоленому, місці, де був старовинний храм, а зараз – наша церква. На сьогодні документи на споруду вже виготовляє на наше замовлення відділ містобудування Ковельської міської ради, оскільки Тойкут належить до Ковельської громади.
…Мрія у чоловіків одна – щоб старовинна святиня, в якій у дитинстві молилися такі тойкутівці-старожили, як мама Василя Марчука – Ольга Гнатівна Марчук, мала своє історичне продовження.
Катерина ЗУБЧУК.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
