«Тікала від обстрілу, а зустріла в окопі своє кохання»

«Мені завжди подобалося допомагати людям»

Школяркою я тягла додому бездомних кошенят, допомагала літнім людям. Завжди була за справедливість – незважаючи на вік, заступалася за тих, кого ображали. Я – найстарша з багатодітної сім’ї, у мене ще є 7 братів та сестер, тому почуття турботи загострене з дитинства.

Родом сама – із маленького селища на Вінниччині, куди війна не прийшла буквально, але забрала з домівок молодих хлопців, моїх знайомих-сусідів. Ще тоді  внутрішньо відчувала свою місію.

Після школи я не вступала до університету. Розуміла, що одразу піду працювати. Ким тільки не була: продавцем, офіціанткою, оператором комп’ютерного набору, управлінцем на відкритті пекарні. Але на душі в мене було неспокійно. Кожну професію поєднувала із волонтерством. Наприклад, у пекарні робила випічку для хлопців на фронт або долучала власників до благодійних зборів.

У 2017–18 роках я займалася волонтерством, особливо гуманітарною допомогою, проводила фінансові збори для місцевого батальйону. Коли ж почалися перші ротації у 2018-му, особисто зустрілася з його керівником.

Мені дуже подобалося спілкуватися з їхніми «госпітальєрами». Рік вивчала ази надання першої медичної допомоги, особливо – тактичної медицини. Одного дня, під час чергової передачі гуманітарної допомоги,  «начмед»  65-го госпіталю запропонував мені підписати контракт, як бойовому медику. Я хотіла приєднатися до армії заради менших братів та сестер. Вірила, що зможу захистити рідних, буду володіти більшою інформацію, оберігати від біди.

«Якби ж тоді знала, що цей контракт переверне моє життя!»

Навчалася вже одразу на ділі, не було багато часу. Я їздила з госпіталями в тилу, спілкувалася й навчалася у майбутніх колег. Могла не спати ночами, ніби на адреналіні вдосконалювала свої знання. Хоча мене це і не лякало, але також і переповнювала гордість, що роблю важливу справу.

Все дуже стрімко розвивалося. За декілька місяців вже у війську я перейшла на позицію старшого бойового медика. Пам’ятаю з того часу лише госпіталі, обличчя поранених, які швидко змінювалися та втомлено усміхалися, як на фотоплівці…

Після 10-ти врятованих, я перестала рахувати. Але погляди їхні пам’ятаю дотепер.

Дев’ятий батальйон

… 22 лютого 2022 року. На столі лежить зелена папка. У папці – свідчення того, що я готова приєднатися до дев’ятого батальйону Вінницької області: результати медкомісії, особова справа, довідка про несудимість. Почала потроху збиратися. А через два дні мої плани, як і мільйонів інших, змінила велика війна.

Я не чекала, доки мене викличуть. До військкомату прийшла сама.

25 лютого 2022 року. Я – мобілізована. Таки у дев’ятий батальйон.

1 березня я вже викладала курси для мобілізованих бійців у Коломиї, а 11-го забирала поранених із Київського напрямку. Одразу з дороги виїхала за двома важкими пораненими в перший день – як зараз пам’ятаю ці емоції шоку.

Влітку 2022-го з Київського напрямку нас перекинули на Попасну–Бахмут. Одного ранку майже всю роту медиків перемістили на нафтопереробний завод, що неподалік. Я залишаюся одна з рюкзаком на плечах чергувати на цьому напрямку із другою ротою. І тут по рації передають, що з роти багато наших хлопців «300-тих». Треба рухатися на позицію.

Далі пам’ятаю мало, була «на адреналіні».  Їдемо в легковому авто. Перша лінія. Танк обстрілює нас. Ми зупиняємося біля найближчого села, і командир роти наказує спускатися в окоп до хлопців. Слухаюся і застрибую в окоп…

Бачу очі декількох хлопців. Один із них був поряд і говорив до мене. Щось типу, чи я люблю собак, бо він дуже любить, і який колір мені подобається. Тоді цей голос мене т-а-ак заспокоював.

Наче з малою дитиною Андрій говорив до мене, але це спрацювало. Декілька годин ми провели під обстрілом танка, а я все відчувала його поряд,  і ми просто говорили про тварин, про культуру, українську музику.

На щастя, обстріл закінчився. І ми обидвоє повернулися до своїх обов’язків.

Голос із окопу

Восени 2022-го ми стояли за вісім кілометрів від головних позицій. Жовтень був із дуже-дуже сильними дощами, в окопах – море води, хлопці хворіють. Я схилилася над хворим, аж раптом заходить солдат із повністю обмащеним землею обличчям. Сідає поряд, піднімає капюшон і каже: «Танюша, привіт!». «Андрій?», – голос із окопу.

Він застудив вухо і його на кілька днів відправили до нас на лікування. Я розцінила це як знак, що треба все брати у свої руки. Приділяла йому максимум часу, лікувала, ніжно ставилася, капала ліки й не хотіла відпускати. Я відчувала, що наша симпатія росла, але він не робив перші кроки. Не хотів, щоб я прив'язувалася, бо на нашому напрямку були дуже великі втрати.

 Виявилося, що Андрій – із Франківська. Він був на війні і в 2014-му році. А 24 лютого 2022 року вже в 9 ранку знов був у військкоматі.

Я протримала його на лікуванні так довго, як могла. Але настав момент, що він зміг повернутися на позиції. Андрій виходив час від часу на лінію зіткнення і повертався до мене протягом місяця. І майже кожного дня дзвонив, а я чекала знову почути той голос.

«Він – живий!»

Минає місяць, як Андрій поїхав на позиції. Я виїжджала за кожним пораненим, якось так траплялося, що кожна моя евакуація була  у листопаді. Аж раптом ввечері я почувала себе дуже погано і попросила посестер цього разу без мене.

О третій ночі зриваюся зі сну, ніби щось трапилося. По рації передають, що – дуже важкий випадок, скоріше за все, – повна ампутація. Мене трусить, я не розумію, що відбувається, але відчуваю, що це – Андрій.

Коли нам привозять поранених і моїх близьких знайомих, то істерика більше десяти секунд не триває. Бо я мушу працювати, рятувати їм життя. А тут – руки трусяться, не можу до кінця зрозуміти, що відбувається. Як би там не було, але друзі – це друзі, а кохану людину відчуваєш трошки по-іншому. 

Після 10-ти врятованих, я перестала рахувати. Але погляди їхні пам’ятаю дотепер.

Я почула лише, що це його позиції і що хлопців накрили. По рації нам передали про можливі втрати, тоді й сказали, що у головного піхотинця, тобто в Андрія, – стовідсоткова ампутація. Дуже хвилювалася, бо його поранив великий уламок,  і постало питання не лише ампутації ноги, а й порятунку його життя.

На другий день нам передають, що він – живий! А більше мені й нічого не треба було знати. Сильно стік кров’ю, ледве дихав, але живий! Я взяла машину в начальника медичної служби і летіла в Краматорськ. Шукала його поглядом серед інших поранених, кричала, що шукаю чоловіка, а його вже готували до госпіталізації далі. Знайшла. У нас було всього 5 хвилин і ми встигли обмінятися кількома словами.

Любов варта всього

За декілька днів Андрій написав: «Ногу вже ампутували, ноги немає». Ми обоє були до цього готові, тому це не стало для нас шоком. У кінці грудня я поїхала до нього в госпіталь, там під крапельницями перед самісінькими новорічними святами ми вирішили одружитися.

Якось ми вийшли на ґанок лікарні й Андрій просто каже: «Нам час вибрати обручки». Я у відповідь – усміхнулася.

Ми не так довго знали одне одного, але ті моменти, які ми разом пережили, варті всього. 14 лютого 2023 року біля ратуші у Івано-Франківську ми взяли шлюб у РАЦСІ. Його прекрасне місто – тепер і моє місто.

З Андрієм «набулися» після розпису ще місяць разом. Далі я повернулася на позиції, а він – до реабілітації. Морально важко було залишати його самого, але я мусила повернутися на Бахмутський напрямок. Там – незліченна кількість важких поранених, госпіталізованих хлопців.

Андрій ще продовжує реабілітацію, але в нього в планах вже повернутися до бойових дій, як тільки добре стане на ноги. У нас багато друзів і знайомих, які й без двох ніг чи руки після ампутації не покидають службу. Ці плани

Андрія також стимулюють. Я знаю, яке значення для чоловіка має війна, саме боротьба із ворогом на позиціях. Тож не сперечаюся. Батальйон і побратими його чекають.

Інна СЕРГІЄНКО, yatebeviyna.org.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ