«Невдовзі настане такий час, що люди не знайдуть тіл своїх дітей і не матимуть можливості їх поховати по-християнськи…».
Про те, що буде велика страшна війна, журналістці з Волині монахиня повідомила ще у 2013 році
«І по вашій вірі буде вам дано…»
У ці пасхально-провідні дні пригадався випадок більш як десятирічної давності. Тоді я і вся моя родина переживала велику втрату рідної людини. У відчаї та пошуку хоч якогось заспокоєння разом із сестрою поїхали святими місцями України.
В одному зі столичних монастирів після служби Божої до нас якось непомітно підсіла черниця. Очевидно, прочитавши на наших обличчях тугу й розпач, вона почала розпитувати про те, що сталося, а потім, ніби між іншим, мовила: «Та не сумуйте так. Можливо, ваша дитина має в цьому щастя – бути біля Бога. Бо невдовзі настане такий час, що люди не знайдуть тіл своїх дітей і не матимуть можливості їх поховати по-християнськи…».
«Невдовзі настане такий час, що люди не знайдуть тіл своїх дітей і не матимуть можливості їх поховати по-християнськи…».
Це був квітень 2013 року… А вже наприкінці року в Києві почалися жорстоко-криваві події, а через кілька місяців – війна, яка триває й донині. Очевидно, ця монахиня мала якісь передчуття або отримала якісь віщі знаки…
Часто буваю у Львові. І завжди в переліку місць, які обов’язково треба відвідати, є гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, який, до речі, в часи мого навчання в університеті віддали під склад. Тепер, окрім того, що це – старовинна, датована 16 століттям, святиня, – ще й місце, освячене останніми земними дорогами наших захисників. Тут, поблизу сотень їхніх портретів, не перестають горіти свічки, й щодня, зранку до вечора, не припиняється потік людей, які вірять, що душі загиблих воїнів потребують молитви.
Також завжди багато львів’ян і гостей міста біля Храму святого Йосафата, де покояться мощі святого Миколая Чарнецького, єпископа Української греко-католицької церкви. Його називають «українським святим Миколаєм», адже й після своєї смерті багато десятиліть творить чудеса. Є різні історії зцілення від тілесних і душевних хвороб. У своїх відгуках відвідувачі зазначають, що в цьому храмі відчувається рука Божа. Але чудо стається не просто так, треба, щоб людина в це повірила...
У Великодні дні переповнені церкви, цвинтарі в містах і селах Волині. І це – не лише данина традиції, а й прагнення побути ближче до Бога, усвідомити сутність життя, невидимо поспілкуватися з рідними й близькими, хто вже перебуває в кращому світі. Бо Великдень – це не випікання пасок, не прибирання в помешканнях, а насамперед – покаяння і віра в те, що Господь воскрес із мертвих і «смертю смерть подолав». Що лише Він може зміцнити у вірі й допомогти перебороти труднощі.
І в ці надзвичайно складні для України часи, впевнена, Віра тримає і допомагає боротися з лютим ворогом. Бо ми не раз собі твердимо і переконуємося, що нас тримають слова апостола Павла, якими він звертався до римлян: «Якщо за нас – Бог, то хто проти нас?» І навіть ті, які роблять бодай маленьку пожертву, вірять, що вона стане краплиною у цю велику чашу задля нашої Перемоги.
Тепер точаться дискусії про те, чи потрібно Україні було брати участь у «Євробаченні», скільки б то можна було купити на ці гроші дронів, мавіків та іншого… Я уважно читала всі думки «за» і «проти», сперечалася із приятельками й дійшла такого висновку: безперечно, зброя і військове оснащення, яке допомагає зберегти життя нашим Захисникам, – у першу чергу і, як кажуть, поза конкуренцією. Але й такі заходи світового масштабу як «Євробачення», як і участь у спортивних поєдинках, Україні й усім нам потрібні. Бо дух, віра, витримка – це найперше й найголовніше, що рухає нами. Нам треба заявити світові, що ми – живі, ми боремося і – переможемо!
Алла ЛІСОВА, редакторка відділу економіки газети «Волинь».
Читайте також: Науковець і воїн з Волині: «Мої історичні лекції на фронті ставали багатьом воїнам відповіддю на запитання: «Чого ми тут?».
