Хтось їде в Америку за кращим життям, а я – на побачення… із сином. Враження волинської журналістки

… зустріччю зі Статуєю Свободи наживо

Не раз, буваючи на хуторах, які збереглися на Волині до наших днів у поліській глибинці, чула від їхніх мешканців розповіді про те, як вони були засновані. Ото, мовляв, дід поїхав в Америку (це слово звучало, звичайно, по-місцевому – «Гамерика»), заробив грошей, а, повернувшись додому, купив шматок землі серед лісу, де й почав обживатися, господарювати. Серед моїх предків таких не було. Тож першим там побував, а згодом і перебрався зі своєю сім’єю на постійне проживання у США, мій син, який до цього мешкав у москві (після школи ще в радянські часи він вивчав тут в одному із вишів англійську мову, а потім багато років працював у Посольстві США). Він, звісно кликав у гості. Але, по правді, спочатку це було швидше – з розряду фантастики. Хоч у душі вже затаїлася велика мрія про те, аби побачитися з рідними людьми – це ж за океаном двоє моїх онуків, правнук і правнучка. І ця мрія взяла гору над фантастикою.

Настав той день, коли ми із донькою сіли в літак, який з аеродрому столиці Польщі, Варшави, взяв курс на Нью-Йорк, й вирушили в далеку дорогу. Колись українці – заробітчани, як і той дід, котрий «збивав доляри» на кусок землі, чи відчайдушні емігранти, які вирішили за океаном обживатися, добиралися до Америки пароплавом. Вони були в дорозі по тижню, а то й десять днів (не кажу вже про першопрохідців, котрі пливли на вітрильниках, і тоді, вже залежно від напрямку вітру, мандрівка розтягувалася на 40 – 90 днів). Хтось там і помирав, не перенісши важкої дороги. Сто років тому вони й уявити не могли, що їхні співвітчизники долатимуть майже вісім тисяч кілометрів – менш як за десять годин. Та ще й матимуть такий бонус: завдяки різниці в часі, ми вилетіли з Варшави 18 квітня і ввечері цього ж числа були в Нью-Йорку – гуляли на підвісному Бруклінському мосту, спорудженому ще в кінці XIX століття. А вранці дивувалися величі Манхеттену з оглядового майданчика, влаштованого на даху хмарочоса. 

Бути в цьому місті й не побачити наживо Статую Свободи – непростимо. Тим більше, що це ще й так доступно: із Манхеттену у найвіддаленіший округ Нью-Йорка – Стейтен-Айленд – можна добратися поромом (це як продовження метро, тільки уже по воді). Ним ми і попливли, щоб по дорозі зблизька подивитися на цей всесвітньо відомий символ, що постав на острові з однойменною назвою у вигляді богині Лібертас, котра у давньоримській міфології уособлює свободу. З 28 жовтня 1886 року, коли скульптура була урочисто відкрита (це, до речі, подарунок французів), вона, з факелом у руці, зустрічала тих емігрантів, які прибували у США.
 І ось у зв’язку з цим – така щемлива історія, пов’язана із ще одним островом, який неподалік від Статуї Свободи, – Елліс (з англійської Ellis Island – «Острів сліз»), про яку нагадав мені син, взявши на себе роль гіда.

Виявляється, цей острів у 1892–1924 роках був найбільшою міграційною станцією, через яку пройшло понад 12 мільйонів мігрантів. Цілий місяць новоприбульці, в тому числі, звісно, й українці, які їхали за океан в пошуках кращого життя, перебували на карантині – їх перевіряли, зокрема, на хвороби, насамперед такі, що легко передаються. І в результаті не всі, хто подолав непросту дорогу через океан, потрапляли на материк. У 1954 році міграційна станція була закрита. А ще через два десятки літ на цьому «Острові сліз» відкрили музей, який знайомить з історією міграції.

… величчю і простотою «серця» Вашингтона

Про все, що було пережито в юності, назавжди залишаються  особливі спогади. Такими були події жовтня 1962 року, що увійшли в історію як Карибська криза, котра стала найвищою точкою протистояння Радянського Союзу і США в результаті того, що Союз таємно розмістив ядерні ракети на Кубі у відповідь на встановлення американських ракет у Туреччині. Ми, старшокласники, обговорювали це і з тривогою чекали розв’язки, адже була реальна загроза початку війни. Через рік ще одна подія на далекому заокеанні привернула увагу всього світу – вбивство 35-го президента США Джона Кеннеді. Хоч тоді у нас не було ще телевізорів, та з газет, радіо мали деяку інформацію. А ось подробиці дізнавалися з роками. Зокрема, і з фільму «Джекі», в якому відтворено перші дні після трагедії – як їх пережила дружина Кеннеді – Жаклін, на очах якої застрелили її чоловіка. Вона з двома маленькими дітьми йшла за домовиною, яку везли на гужовому лафеті від Білого дому – до Капітолія, де відбулося офіційне прощання.

А прямувала похоронна процесія Національною алеєю, що є парковим, музейним та меморіальним комплексом під відкритим небом у центрі столиці США. Звідси й почалося моє знайомство із «серцем» Вашингтона. Адже саме тут у пам’ятниках, монументах відображена історія Сполучених Штатів. Монумент першому президенту Джорджу Вашингтону – найбільший у світі обеліск між Білим домом і Капітолієм висотою 169 метрів – став для нас орієнтиром, завдяки якому тут не можна заблудитися. Він є найвищою спорудою столиці, яку видно звідусіль. У самому місті нема жодного хмарочоса, і, за традицією, ніяка інша будівля не може перевищувати його за висотою, хоч, до речі, нема якогось певного закону про таке обмеження. Ось така повага до діяча, котрий ініціював будівництво столиці США, яку згодом назвали його ім’ям. Судячи з величного меморіалу16-го президента Авраама Лінкольна, така ж особлива повага і до його особистості. З його ім’ям американці пов’язують завершення Громадянської війни, котра тривала п’ять років. Саме він у 1862-му відмінив рабство, проголосивши, що всі люди повинні бути вільні…

«Фішкою» Вашингтона є те, що це – місто  безплатних музеїв. Тож навіть потрапивши в столицю США із українськими, гривневими, статками, можна багато побачити й відкрити для себе.      

І ось ці «вільні люди» вибирають такий спосіб життя, який їм більше до вподоби. Хтось із числа «білих комірців» вранці поспішає на роботу. А хтось живе  буквально на вулиці і, як мовиться, «все своє носить із собою». Бездомних людей з їхніми нехитрими пожитками, що вміщуються в декілька пакетів, можна побачити на цій же Національній алеї, – на лавочці, чи біля неї, зовсім неподалік Капітолія. І, як довелося почути, їх ніхто, зокрема із поліціянтів, не зачіпає, «зачищаючи» «серце» Вашингтона від такого непривабливого контрасту. Навпаки, волонтери ще й поїсти привезуть.

Сталося так, що ми прийшли до Капітолія 20 квітня – якраз того дня, коли Конгрес США на своєму засіданні мав проголосувати за надання допомоги Україні. І про це нагадала акція під його стінами, яка не могла не привернути увагу. Побачивши здалеку жовто-блакитні прапори, ми попрямували на місце події. На лозунгах, з якими стояли її учасники, були різні написи: хтось засуджував путіна, який розв’язав кровопролитну війну проти України, хтось виступав на підтримку Палестини, звертаючись до Конгресу із закликом не озброювати Ізраїль… І, знову ж таки, ніхто нікого не розганяв, не «пакував» незгідних із політикою влади в автозаки, як це буває в москві біля кремля. Якщо правоохоронці тут і були, то лише для того, щоб забезпечити громадський порядок. Перш була спокуса для себе зробити непомітно знімки, не викликавши обурення в когось із учасників акції, затим – ідея переслати фото головному редактору рідної газети. В результаті на нашому сайті, а згодом і в паперовому виданні, з’явився матеріал «Журналістка «Волині» допомогла конгресменам США підтримати правильне рішення про допомогу Україні». Сприйняла таке перебільшення моєї «допомоги» як вдалий жартівливий хід автора повідомлення, аби заголовком привернути до нього увагу.

 … бідними, але гордими індіанцями

«Фішкою» Вашингтона є те, що це – місто безплатних музеїв. Тож навіть потрапивши в столицю США із українськими, гривневими, статками, можна багато побачити й відкрити для себе. Зокрема, на Національній алеї розташовані багато музейних закладів, вхід у які – вільний – або за попередньою реєстрацією-чергою, якщо є багато відвідувачів. Звичайно, ми побували в Національній галереї мистецтв. Так само не обминули Національний архів, де зберігаються, крім тисяч інших, три – найважливіші документи в американській історії: Декларація незалежності, підписана 4 липня 1776 року, Конституція США і Білль про права… Але скажу, що особливо зворушливі враження залишилися після ознайомлення з експозицією Національного музею американських індіанців. За переписом населення США, зараз їх – трохи більше п’яти мільйонів, а це – 1,6 відсотка від загальної кількості. Це – результат політики етнічних чисток щодо корінних народів, переселення їх на Індіанську територію, яку проводили в XIX столітті. Та що там говорити – ще й сто років тому американці вважали, що статками корінного населення повинні володіти «білі», і безжально йшли до своєї мети. Варто подивитися фільм «Вбивство квіткової повені» й пересвідчитися в цьому.

Індіанців винищували, відправляли в резервації, а вони не відступали від своїх принципів: «Ми бідні, але – вільні», «Білі не повинні контролювати наші кроки», «Кожна нація повинна мати свою землю». Звідси й особливо зворушливі враження після ознайомлення з експозицією музею однієї з українок – авторки цих рядків, бо наш народ більш ніж триста років виборює право жити вільно на своїй землі.