Нарешті цей дощ закінчився… Історія на вечір

Колись, у минулім житті, він любив гуляти з донечкою Даринкою під дощем. Десь малеча почула, що під ним діти швидко ростуть. А доня хотіла стати великою. Коли починався дощ, шукала свою парасольку, плащика, гумові чобітки. Брала тата за руку, і вони мандрували поміж краплями й краплинками, на ходу вигадуючи різноманітні історії…

Тепер Артем – у інвалідному візку. Немає поруч Даринки. І її матері – його першої дружини Олесі. Сам відмовився від них. Викреслив зі свого життя. Вигнав із заміського будинку. Привів сюди Вікторію – своє нове кохання, яке тепер щиро ненавидить.

Але що їй до того? Вона не проти прибрати до рук його бізнес. Завела коханця. Найняла доглядальницю для чоловіка-інваліда. Повертається додому пізно. Може заглянути в Артемову кімнату, а може пройти мимо. У неї тепер – своя спальня, своє життя…

… – Дощик умиває личко сонечку? – запитувала Даринка. – А чим сонечко витирається?

– Хмаринкою, – фантазував на ходу Артем.

– Хмаринка така м’якенька, як рушничок?

Артем розповідав маленькій неймовірні історії. Навіть не знав, що мав такий хист. А потім дочка переповідала все мамі. Олеся цілувала обох. Переживала, що Даринка все-таки примудрилася трохи змокнути. Напувала гарячим трав’яним чаєм із медом. А потім…

Потім на роботі з’явилася Вікторія – менеджер. Брюнетка з темними циганськими очима. Її погляд аж обпікав Артема.

– Будь обережний, друже, – застерігав Леонід, партнер по бізнесу. – Такі жінки – руйнівниці.

– У мене є сім’я, – віджартовувався Артем.

А погляд Вікторії спалював його душу. Зваблював. На фоні його дружини вона була королевою.

Першою підійшла до нього, обвила шию і зашепотіла:

– Я ж подобаюся тобі. Зізнайся…

Він сп’янів від її поцілунку. Втратив голову… Дружина з донькою залишилися на іншому березі його життя. А тут, поруч, була жінка, про яку мріяло стільки чоловіків. Вона ж вибрала його, Артема…

– Я купую тобі з донькою квартиру в місті, – сказав він дружині. – Ти маєш підписати документи.

– Яку квартиру? Навіщо? Мені подобається жити в нашому заміському будинку. Та й Даринці тут ліпше. Свіже повітря. Простір. Неподалік – ліс.

– Ти з донькою повинна вибратися звідси.

– Чому???

– Ми розлучаємося. Житло в тебе, можна вважати, є. Меблі завезуть. Гроші для доньки буду давати.

– Що сталося, Артеме?

– Все банально просто. Покохав іншу. І вона буде жити тут.

– Як це пояснити Даринці? Вона ж тебе так любить.

– Стане дорослішою – зрозуміє. Можливо, коли сама закохається.

– Яке закохається? Їй – лише восьмий рік!..

…Дощ стукав у шиби. Від цього Артемові не було так самотньо. Колись він розповідав Даринці, що краплі вміють розмовляти з деревами, опалим листям, вітром… Кожен шерех, стукіт – це таємничі звуки. І тепер Артем дослухався до них, наче мала дитина…

– Артеме Петровичу, пора снідати. Мабуть, знову сьогодні рано прокинулися? – порушила його спілкування з дощем доглядальниця.

– Ларисо, скільки років вашій онучці? Ви казали, а я забув.

– Третій минув. Дуже славна дівчинка.

– Ви могли б інколи брати її із собою, якщо хочете.

– Вікторія Мирославівна заборонила приводити сторонніх.

– Внучка – не стороння.

– Ой, Артеме Петровичу, навіщо мені зайва морока? Не хочу роботу втратити. Хазяйка – дуже вимоглива.

Артем сидів на терасі, поки не відчув холод. Глянув на годинник. Стрілки добігали до півночі. Нарешті цей день закінчився. Як і дощ…

– Ларисо, ви любите дощ?

– Якщо його не забагато, бо як затягне – аж світ не милий. А нинішній дощ – то благо Господнє. На городі нічого не хоче рости. Трава почала жовтіти. Але вже вияснюється. Пам’ятаю, моя покійна бабуся казала: якщо дощ полудневий, то може йти три дні або й дев’ять. А нинішній – ранній. Певно, не надовго. Але тепер все у світі змінилося. І світ теж…

…Десять років минуло відтоді, як Артем привів Вікторію у свій дім. І вже скоро буде два роки, відколи він в інвалідному візку. На вечірній дорозі розбив власну машину і своє нормальне життя. Переніс кілька операцій. Але ноги поки що майже не слухаються, хоча лікарі подають надію на одужання.

Вікторія співчувала на словах. Вдавала люблячу і турботливу на людях. Насправді ж Артем їй був байдужим. Може, й шкодувала, що вижив у цій аварії. Завела собі молодого коханця. Леонід розповів. І в бізнес пхається.

Щоправда, він її пориви присікає.

…Леонід – не лише Артемів діловий партнер і товариш. Він ще й посередник між ним і колишньою сім’єю. Коли Артем був здоровим, не цікавився донькою і ексдружиною. Справно давав гроші і вважав, що більше нічого не винен. А коли опинився в інвалідному візку, дуже хотів побачити Дарину. Але вона категорично відмовлялася. Зате підтримувала гарні стосунки з Леонідом. Спілкувалася з ним і Олеся.

Від товариша Артем дізнався, що Олеся не має ніякого бажання вдруге влаштовувати своє особисте життя – боїться нової зради. А Даринка навчається у виші на психолога. Перший курс закінчує. Хоче після університету працювати з дітьми-сиротами.

– Леоніде, ми ж можемо влаштувати її на престижну роботу.

– Їй вирішувати, Артеме. Колись ти вже натворив…

…Дощ знову затарабанив по шибах. Чоловік закрив очі. Лариса думала, що він задрімав. А йому пригадалося…

– Тату, розкажи про дощову королеву, – просила Даринка.

– А хіба вона є?

– Ага.

– Ну, добре. Кажуть, дощова королева – дуже гарна. І коли усміхається, в небі з’являється райдуга…

…Зірвався вітер. Дощ сильніше застукав по вікнах. Загриміло. Заблис-
кало. Маленька Даринка не боялася блискавок. Артем дивувався…

…Дощ не вщухав. Рано почало темніти. Лариса приготувала вечерю і пішла додому. Зателефонував Леонід. Розповів про нову пропозицію від одного з ділових партнерів. Поспішав додому – діти вітатимуть із Днем батька. Син сказав по секрету, що Ліля – старша донька – спекла перший у її житті торт.

Артем увімкнув телевізор. Журналісти місцевого телебачення запитували перехожих про нинішнє свято. Ось звернулися до дівчини з довгим русявим волоссям.

– Скажіть, будь ласка, ваше ім’я.

– Дарина.

– Дарино, що для вас означає День батька?

– Це – найсумніший день у моєму житті. Мій батько… Його в мене немає…

Артемові забракло повітря.

– Як?.. Як немає?.. Доню!.. Даринко!..

Незчувся, як зайшла Вікторія і спостерігала за ним.

– Уже сам із собою розмовляєш? Пора Льоньці ділового партнера міняти. То як, любчику, довіриш мені свій бізнес?

Артем нічого не відповів. Розвернув інвалідного візка і виїхав на терасу. Його думки втікали у дощ, у мокрий сосновий ліс, у місто, яке запалювало горизонт сотнями вогнів…

– Що, заговорили батьківські почуття чи совість? – знущалася Вікторія. – Може, Дарина й простила б, якби став перед нею на коліна. Але ж ти – немічний. Не можеш. Ха – ха – ха…

Грім заглушив сміх Вікторії…