Усім колегам бажаємо якомога швидше написати репортаж про наш День Перемоги над росією путіна!
«Є професія така неспокійна і важка – зустрічати день новий на вітру нових подій…» (Колонка заслуженої журналістки України)
Ці слова про тих, для кого Журналістика стала не просто фахом, а способом їхнього життя
Указом Президента України 1994 року в Україні було встановлено професійне свято працівників засобів масової інформації, що відзначається щорічно 6 червня – у день прийняття НСЖУ до Міжнародної федерації журналістів.
У радянську епоху воно було приурочене випуску першого номера більшовицької газети «Правда» – 5 травня. Даруйте за такий початок сьогоднішньої розмови – більше офіціозу не буде…
Отож, переходжу до неофіційного… Напередодні професійного свята попросила колег із різних волинських видань відповісти на запитання: «Що для вас – журналістика?» І ось що почула:
– Любов – на все життя… Перша і остання, з якою не розлучаюсь і дотепер, – так відповів Микола Вельма – заслужений журналіст України, багаторічний редактор газети «Вісті Ковельщини», яку він очолює майже сорок літ.
– Журналістика для мене – це тремтіння... У час війни найперше – від болю, який чується між людьми, але і... Від гордощів за їхньо-нашу незвичайність і силу... І від насолоди, яку дає влучно написане слово (колег і своє)... І від вдячності світу, що він влаштував мою зустріч із Журналістикою та Журналістами, – а це слова редакторки відділу новин 12-го Каналу (Луцьк) Оксани Коваленко, котра не один рік працювала у «Волині» та й зараз не полишає зв’язку із нашим виданням «Цікава газета», де щотижня можна прочитати її авторську колонку «СІМ «Я».
– Якщо коротко, то колись журналістика була моєю мрією, а стала моїм життям, – сказала редакторка любешівської газети «Нове життя» Наталія Муха.
Була відповідь і з приміткою «не для преси». Інколи ми чуємо її й від своїх героїв. І здебільшого, власне, це трапляється, коли людина з тих чи інших причин не хоче називати своє прізвище, а ось вето на висловлену точку зору не накладає. Так і в цьому випадку – думка вже прозвучала, до того ж – цікава, то як її не оприлюднити:
– Журналістика для мене – школа життя та багаторічний потік людських історій, доль, переживань, радощів, побаченого, почутого, відчутого. Часто вона має смак рутини, але нерідко відкривається цікавими, несподіваними присмаками…
Не знаю, наскільки це етично – задавати питання головному редактору своєї рідної газети, але я це зробила.
– Це – моє повітря, життя, – відповів, не задумавшись ні на секунду, Олександр Згоранець.
Не буду лукавити: звичайно ж, я вибрала для спілкування тих, кого добре знаю. Вони – якраз із числа тих, ставлення кого до свого фаху можна передати такою одною фразою: «Журналістика – це не просто професія, а спосіб життя».
Для цікавості, загляньте у Вікіпедію і прочитайте: «Журналіст або новинар – людина, яка збирає, створює, редагує, підготовляє та оформлює інформацію для редакції зареєстрованого засобу масової інформації, що пов’язаний з нею трудовими чи іншими договірними, – або робить це за власною ініціативою». Все ніби й правильно, якщо говорити про ремесло, яким, у принципі, є кожна спеціальність. Тільки журналістика – ремесло особливе. Мало бути новинарем, тобто мати чуття на новину й здатність професійно її перевірити, перш як подати читачеві, – треба бути ще й небайдужою людиною, якоюсь мірою – психологом, який, завдяки власному співпереживанню, знаходить підхід до кожного свого співбесідника.
Мої колеги, звичайно, можуть продовжити цей перелік якостей, без яких нема справжнього ЖУРНАЛІСТА. І додати, що це те, чого не навчать у жодних університетах, – це даровано людині її природою.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Читайте також: Сльози Волині: чи не забули ми, що таке «вдовиний плуг»?.
