Не відкладайте молодість на… старість

У мами в буфеті «мешкав» кришталь. Салатниці, тарелі для фруктів, для рибки. Все громіздке, непрактичне. І ще – порцеляна. Гарна, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір із 12 тарілок, чайних пар і блюд для гарячого. Мама купувала його ще в радянські часи та ходила кудись вночі з номером «28» на руці. Вона називала це «урвати» щось

Коли у нас бували гості, я стелила на стіл сніжно-білу скатертину. Скатертина «просила» ошатної порцеляни.

– Мамо, можна?

– Не треба, це для гостей.

– Але ж у нас уже гості!

– Та які це гості! Сусіди та бабуся Поліна…

Я зрозуміла: щоб порцеляна вийшла із буфету, треба, щоб англійська королева покинула Лондон і заглянула до спального району нашого міста, в гості до мами.

Це був такий антишопінг: треба було вибрати те, чого ніколи не купила б собі, і саме ці обновки приносили мамі задоволення.

Раніше так було заведено: купити й чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке нині, не рахується. Хіба це життя? Животіння. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім. От раз – і почнеться. І в цей день ми їстимемо суп із парадної супниці та питимемо чай із порцелянових чашок. Але не сьогодні…

…Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку того, хто супроводжує.

– Відвези мене на ринок,
 

– попросила вона якось.

– А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні уподобання. І те, що не подобалося мені, без сумніву, припадало до смаку мамі. Тому це був такий антишопінг: треба було вибрати те, чого ніколи не купила б собі, і саме ці обновки приносили мамі задоволення.

– Мені білизну треба нову, я схудла.

У мами – гарна, але складна фігура: вузькі стегна і великі груди, підібрати білизну на око було неможливо. Тож ми поїхали до крамниці, яка розташовувалася в торговому центрі при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої неподалік, до магазину ми йшли сорок хвилин. Мама важко переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Ходімо ще кудись.

– Купи тут, я ж плачу, – прошу. – Це єдина крамниця, яка доступна для тебе.

Мама зрозуміла, що я маю рацію, вирішила не сперечатися – вибрала білизну.

– Скільки коштує?

– Не важливо, – кажу я.

– Важливо. Я мушу знати.

Мама – фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.

– Тисяча гривень, – каже продавець.

– Тисячу – за спіднє?!

– Це – комплект із нової колекції.

– Та яка різниця – під одягом? – обурюється мама.

Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму: мовляв, обмани.

«Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти – на гачку».

– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене, – я зайвий нуль додала. Сто гривень коштує комплект.

– Отож! Він, звичайно, і того не вартий, але ми просто втомилися… Може, скинете трохи?

– Мамо, це магазин, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок.

Я оплачую карткою, щоб мама не бачила купюр. Одразу викидаю чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо обновки. Йдемо до машини.

– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом скинули б нам трохи. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти – на гачку.

– Добре, – погоджуюся я.

– І завжди торгуйся. А раптом «скинуть» ціну?

– Гаразд.

Я постійно отримую поради, які не знаходять застосування у моєму світі. Називаю їх пейджерами. Мовби вони є, але в еру мобільних уже не потрібні.

…Одного разу хтось подзвонив у двері. Мама довго-довго йшла. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений хлопець. Він продавав набір ножів. Мама його впустила, не замислюючись. Неходяча пенсіонерка запросила у квартиру широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів.

Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може на льоту розрізати носовичок, підкинутий угору.

– А я без чоловіка живу, вдома ніколи немає наточених ножів, – поскаржилася мама. Проявила інтерес. Хоча сама вчила не робити цього.

Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву. Хлопець продавав не ножі. Він продавав шоу. І продав. Оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує 3 тисячі, але сьогодні лише 1,5. І ще в подарунок – кулінарна книга.

 «Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!» – подумала мама, яка ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що за чим треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла. Пенсія у неї – 3 тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало б на комунальні послуги і хліб з молоком. Без ліків, без одягу, без спідньої білизни. І без ножів. Але комунальні, ліки, продукти та одяг оплачувала я, тож сума пенсії давала їй відчуття незалежності.

Наступного дня я приїхала в гості. Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хусточку, яку на льоту можна розрізати. Навіщо різати носовички на льоту – і взагалі навіщо їх різати? Не розумію цих маркетингових викрутасів. Я знала, що їй впихнули якийсь китайський мотлох у гарній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

– Ну і що, ти сховала ножі, не поклала на кухню?

– Ти здуріла? Це на подарунок комусь. Може, в лікарню потраплю, лікарю якомусь подарую. Або в соцзабезі, може, кого треба буде за путівку віддячити…

Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.

Мені теж генетично передалась ця безглузда звичка: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дуже дорогу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і справді в розкішній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці півтора року. Свої іграшки вона тягає по підлозі, волочить за ноги, а улюбленого пупса якось ледь не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте і настане справжнє життя, я віддам їй принцесу. Не сьогодні.

Але повернемося до мами і ножів. Коли мама заснула, я відчинила валізку і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною оздобленою ручкою. Взяла з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка – у мене в руці. Така блакитна, святкова.

Помила ніж, відремонтувала його, поклала назад до валізи, закрила і сховала. Мамі нічого, звісно, не сказала. Потім погортала кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта – від солодкого пирога, кінець – від печінкового паштету. Безсоромні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?!

У грудні, перед Новим роком, мамі стало легше, вона повеселішала, стала сміятися. Я тішилася її настроєм. На свято подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, з ажурним комірцем і акуратними ґудзиками.

– Дякую, – мовила мама і сховала обновку в шафу.

– Одягнеш її на Новий рік?

– Навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись.

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі відтінки. А може, навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як у молодості їй хотілося гарно одягатися. Але ні вбрання, ні грошей не було. Була одна біла блузка і багато шарфиків. Вона міняла шарфики, пов’язуючи їх щораз по-іншому, і завдяки цьому прославилася модницею на заводі.

До тієї новорічної блузки я додала й шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона сховала молодість на потім. В принципі, все її покоління так робило. Відклало молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще – на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя.

Мама померла раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. То плакала. То була спокійна, як удав. Я мовби не встигала усвідомлювати, що відбувається. Поїхала в морг по свідоцтво про смерть. При ньому працювало ритуальне агентство. Я байдуже тицяла пальцем у якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками… Агент щось додавав на калькуляторі.

– Який розмір у покійної? – запитав він мене.

– П’ятдесятий. Точніше, зверху 50, через великі груди, а знизу… – навіщось детально стала відповідати я.

Це не важливо. Ось такий набір одягу в нас є для неї, в останню дорогу. Можна навіть 52-й узяти, щоб вільно їй було. Тут – сукня, капці, білизна…

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

– Не подобається? – агент неправильно трактував мої сльози: я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але, в принципі, вона ж буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою.

– Нехай буде, я беру.

Оплатила останні обновки для мами та поїхала до її спорожнілої оселі. Треба було знайти її записник і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки. Я увійшла в квартиру і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік, він хвилювався. А я не могла говорити. Ніби клубок у горлі. Полізла в сумку по телефон, щоб написати йому повідомлення, і раптом самі собою відчинилися двері шафи. Містика.

Я підійшла до поличок. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет із написом «На смерть». Я відкрила його, заглянула всередину. Там був мій подарунок. Біла блузка на Новий рік, білі тапочки, схожі на чешки, та… комплект білизни. Той самий, за тисячу.

Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна, тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На найкращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав – її найкращий день. І почалося інше життя… Дай

Боже, щоб воно було справжнім.

Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і віддам доньці «Принцесу». Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукенку, загубить корону. Зате вона встигне пожити справжнім життям уже сьогодні.

Справжнє життя – те, в якому багато радості. Її не треба чекати. Її треба створювати самому. Жодних синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їхнього справжнього життя буде найкращим.

Учімось цього разом – жити сьогодні.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Один брат відомої співачки – монах, інший – воїн.