Крутому волинському господарнику Леоніду Самчуку не стидно одягати на роботу гумаки

Хоча директор СТзОВ «Облапське» Ковельського району Леонід Самчук (на фото – праворуч) не дуже охоче погодився на інтерв’ю. Бо ж, як сказав, «у депутати не збираюся – «піар мені не потрібний». І все-таки наша розмова відбулася, й тепер можемо розповісти про одного з тих господарників, які виробляють продукцію, платять відповідні податки, й це вже є вагомим плюсом для економіки України у непростий час війни. Але, крім цього, вони ще й волонтерять. Тільки торік Леонід Петрович придбав десять автомобілів, які передав бійцям на передову. І в тому, що газета «Волинь» щотижня потрапляє на фронт, – теж є і його заслуга.

«Застав 12 корів, які прикульгували, і півмільйонний борг перед державою»

–    Мабуть, не обійтися без передісторії. Не завжди ж ви були досвідченим господарником...

–    Не афішуючи своє минуле, скажу, що родом я із села Пісочне Ковельського району. Давно живу у Ковелі. А починав зі своєю командою з того, що ми продавали техніку. З 2002 року я – приватний підприємець.  Мав якийсь час три фірми. Але хотілося якихось перемін. І в 2012 році ми вирішили купити ось це господарство – воно називалося, як і тепер, – СТзВО «Облапське».

–    Крім назви, яка не змінилася, що тут застали? Пригадуєте?.. 

–    А чом же ні… У «спадок» було 12 корів, які прикульгували, і півмільйонний борг перед державою. Господарство це існувало з 1990-х років. І якийсь час, може, було й успішним. Але кінчилося тим, що взяли кредит і не змогли з ним розрахуватися (грошима треба вміти розпоряджатися). Борг ми повернули. Корів, яких купили разом із нерухомістю, трохи підкормили, щоб вони добре на ноги стали, і здали на м’ясокомбінат. 

–    Тобто вирішили займатися тільки рослинництвом… 

–    Так. А поля, до речі, були зарослі по пояс бур’янами, довкруг – болота з вужами. Взялися ми за їхній благоустрій. І на сьогодні в нас усе добре росте.

–    А «все» – це що саме?

–    Сіємо пшеницю, ячмінь, ріпак, є і соняшник, соя – все, що культивується на Волині. В нас у повазі сівозміна, тож не треба боятися, що зводиться все до ріпаку, «а він же так виснажує ґрунт». Вивчаємо сучасні технології, удосконалюємо їх. Маємо приблизно 2500 гектарів землі – взяли в місцевих людей в оренду їхні паї. 

«Дайте мені ті землі, що на півдні Волині, то я, може, ще більше платитиму за пай»

–    Як мешканці Облап зустріли вас, нового господаря, чи охоче віддавали в оренду паї?

–    Спочатку була настороженість – у будь-якому селі з обережністю дивляться на нову людину. Сьогодні, слава Богу, ніхто не ходить і не свариться. Але скажу таке: якщо пай – це два з половиною гектари, то практично 30–40 відсотків – це сіножаті й пасовища. Крім того, – це низини, торф’яники. Ми живемо завжди на екстримі – і весною, буває, не влізти в поле, й восени. Торік, зокрема, навесні було дуже багато води – й то ми обсіялися вчасно, обробили, зібрали. В цьому році ситуація краща.

–    Напрошується питання, чи місцеві мешканці задоволені платнею за свої паї, на яких ви хазяйнуєте?

Я за спеціальністю – агроном, моя стихія – сіяти, ростити, як, наприклад, льотчику – підіймати свій лайнер у небо.    

– Усім не можна догодити. Це один момент. А ще дехто порівнює наші землі з тими, що на Горохівщині, Володимирщині. Там, мовляв, люди одержують більше грошей. То я таким говорив: «Дайте мені ті землі, що на півдні Волині, то я, може, ще більше платитиму за пай». Не треба забувати, що на півдні області врожайність пшениці з гектара – десять тонн, а в нас – чотири–п’ять. І по всіх інших культурах різниця у зборі з гектара відчутна. 

–    Ви не шкодуєте, що 12 років тому зробили такий крок – від бізнесу, пов’язаного з продажем техніки, – до господарювання на землі?

–    Відповім на це питання коротко: я за спеціальністю – агроном, моя стихія – сіяти, ростити, як, наприклад, льотчику – підіймати свій лайнер у небо. Тож невипадково до цього врешті-решт прийшов. Хоч це – велика відповідальність – завжди все має бути на контролі. Звичайно, багато залежить від того, хто у твоїй команді, з якою працюєш. Роками підбиралися надійні, порядні люди-професіонали, які не бояться й ризикувати. Бо ж, по правді, було якоюсь мірою ризиковано купувати господарство із півмільйонним боргом. Сьогодні в нашому колективі – до 25 чоловік. Це і керівництво – мої помічники, і ті, хто працює безпосередньо на тракторах, комбайнах. 

«Торік на фронт більше машини були потрібні, в цьому році – дрони» 

– Третій рік в Україні  – велика війна.  Як це підкоректувало ваше життя, що додалося до основних обов’язків?

– Якщо одним словом, то додалося волонтерство. З 2022-го ми працюємо над тим, щоб доставляти з-за кордону автомобілі й відправляти їх військовим на передову. Торік на фронт більше машини були потрібні (їх ми придбали десять), в цьому році – дрони. А ще виконуємо замовлення на тепловізори, власне, – на військове оснащення. Воно – дороговартісне і не завжди є у бійців, зокрема наших земляків.

– Чи співпрацюєте з благодійними фондами?

–  Так, і ця співпраця полягає насамперед у тому, що через них, зокрема «Благодійний фонд «Ковельські перевізники», чи Ковельську райдержадміністрацію, оформляємо документи на машини. Самостійно я не маю права провезти через кордон будь-які автомобілі, як і колеса до них, чи ті ж генератори. 

– Якщо йдеться про волонтерство, до яких благодійних справ  останнім часом долучалися?

– Ковельчанину дістався від мене «Пікап», з якого стріляють по ворогу. Передав автомобіль голові Сереховичівської громади Ростиславу Шиманському для одного із захисників. А зовсім недавно разом із головою Благодійної організації «Благодійного фонду «Крок за кроком» Святославом Степанюком ми купили два дрони багаторазового використання й відправили на передову. Ними будуть доставляти воду і все, що потрібне нашим бійцям на позиціях, скидатимуть бомбочки по агресору. Мені не буде стидно перед військовими – роблю для них все, щоб допомогти здолати ворога.

В принципі те, що ми працюємо – виробляємо продукцію, платимо справно податки,– це вже, вважаю, великий плюс для економіки України, підтримки Збройних сил України. А, крім цього, ми ще й допомагали зерном. Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, був його збір. Не знаю чи ще хтось давав (я лише за себе говорю), а мені подзвонили – і я відправив дві машини. І взагалі всім, хто приходить у цей кабінет із проханням, допомагаємо. Хоч, не секрет, за останні два роки ми економічно «просіли» на відсотків 15 – 20. У війну добрих цін на продукцію нема. Працюємо навіть у «нуль», а то і з «мінусом». Якщо є маленький «плюс», то це вже добре.

– І про таке не можу не спитати: вас підтримала ваша сім’я, коли ви дванадцять років тому взялися за це господарство? 

– Звичайно. Так було, так є і зараз, коли всі ми переживаємо непростий час. Дружина тримає в сім’ї психологічний баланс. Я займаюсь господарством, а вона – нашою домівкою, забезпечуючи тили. Якщо виникає потреба, щоб я долучився до домашніх справ, то разом вирішуємо проблеми. Крім того, дружина, за спеціальністю – бухгалтер, і в роботі мені допомагає. Буває важливо почути її пораду, щоб прийняти якесь остаточне рішення. А ось старша дочка, яка теж бухгалтер за фахом, працює безпосередньо в нашому господарстві (молодша в сільське господарство не пішла). Мій успіх – успіх моєї сім’ї, і – навпаки.