І копія храму вражає. Скульптор Іван Хом’як у свою роботу вклав душу.
Волинянин увічнив біля Берестечка легендарного Богуна і величну церкву рідного Ратнева, зменшивши її у… 25 разів! (Фото, відео)
Художник Іван Хом’як знає, як «вдихнути життя у глину», а далі його «піч виробляє чудасію»
Передмова
Я їхав у майстерню до викладача-методиста Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського Івана Хом’яка, щоб побачити, як він працює над створенням макета одного з найкрасивіших на Волині храмів – церкви Святої Великомучениці Параскеви у селі Ратнів Луцького району, а потрапив… на неймовірну планету. Невідому мені і, на жаль, багатьом. Ім’я їй – Іван Хом’як. Руки цього чоловіка – у фарбах і в глині, а думки, філософія, роботи – наче з Космосу! Щиро заздрю вашим учням, Іване Володимировичу. І надаю вам слово, пане майстре-художнику-скульпторе-керамісте.
«Магія театру», наче магнітом, притягує до себе. Робота Івана ХОМ’ЯКА.
«Це не ти – це завжди хтось інший» (Богдан Ступка)». Прочитавши цей напис на моїй скульптурі із назвою «Магія театру», редактор ніби дорікнув: «Про Богдана Ступку казали: «Талановитий артист, але із гнучким хребтом, бо весь час прислужував президентам». Одразу ж відповідаю: «А я мав за щастя з ним спілкуватися».
… Це було після першого курсу. Тоді, у Львові, в Шевченківському гаю, знімали двосерійний фільм «Украдене щастя» з Богданом Ступкою в головній ролі, а ми там поруч малювали етюди… Вечорами артисти збиралися на каві в готелі «Україна». І завдяки дружбі з колишнім актором Волинського обласного музично-драматичного театру Миколою Заграничним, який знімався в цьому фільмі, я теж був вхожим в їхню компіню. І хоч тоді вже мав за плечима 4 роки роботи бутафором-декоратором у Волинському драмтеатрі, ще рік пропрацював декоратором у цирку Львова і лише після цього поступив у Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва на відділення кераміки, але ще був дуже молодим, тому сидів і «всотував» у себе мудрі глибокі слова. Богдан Ступка, звісно, грав першу скрипку в розмовах – я б його слухав і слухав…А через деякий час ми вже стали приятелями, він мене познайомив із головним художником театру імені Марії Заньковецької Мироном Кіпріяном – лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка…
Якось я Богдану Сильвестровичу зізнався: «Щось туго в мене «йде» з керамікою». Він сказав – не опускати руки, але порадив перевестися наступного року у Київський інститут театру і кіно на «сценографію». Проте, коли через кілька місяців я приїхав до столиці, то вже сам повідомив Богдану Ступці: «Дякую вам за поради, підтримку, але… Я нарешті відчув смак кераміки, відчув, що це значить: вдихнути життя у глину...». – «Іване, – відповів він, – радий за тебе, що ти віднайшов крила, козаче»…
Дивує, коли батьки везуть убитого росіянами нашого воїна, щоб його відспівав священнослужитель із московського патріархату, де моляться за кіріла, який і благословив убити їхнього ж сина.
«…Не схилюсь ні перед ким, окрім як перед Господом Богом, та й то тільки з доброї волі». Ці слова приписують легендарному полководцю Івану Богуну (1618–1664), які він нібито промовив, переламуючи на знак незгоди об коліно свою шаблю, коли гетьман Богдан Хмельницький укладав із росіянами Переяславську угоду. Потужні слова. Вони можуть бути клятвою і для нинішніх воїнів. Саме цей вислів я й викарбував на барельєфі у селі Смолява…
А закохався я в Богуна і Козаччину завдяки суперпатріоту – Анатолію Маслічуку. Керівник сільськогосподарського фермерського господарства «Нива», колишній воїн-афганець, який уже багато років живе й працює із клапаном у серці, захотів на своїй батьківщині у селі Смолява під Берестечком поставити пам’ятний знак героїчному полковнику. За місцевими переказами, у найважчий момент Берестечківської битви 1651 року Іван Богун зумів вивести найбоєздатнішу частину реєстрованого козацтва з оточеного поляками табору поблизу села Пляшева. І його шлях пролягав через Смоляву, де біля липи вони трохи відпочили і похоронили загиблих побратимів, яких вдалося винести з поля бою…
«Закохався я в Богуна і Козаччину завдяки суперпатріоту – Анатоалію Маслічуку». Фото з архіву Івана ХОМ’ЯКА.
А я ж не візьмуся до роботи, поки не вивчу усі деталі – маю докопатися до суті. І завдяки краєзнавцям Геннадію Бондаренку (світлої пам’яті), Геннадію Гульку і Олександру Дем’янюку дізнався, що зі Смоляви шлях Івана Богуна міг пролягати через Колодеже, Лаврів, Полонку, Крупу (в обхід Луцька, Клевані та Олики, де стояли добре озброєні польські гарнізони) – на Корець, а звідти – до Любара, де вже була тимчасова ставка гетьмана Богдана Хмельницького…
Але, звісно, енергетика найпотужніше «забила», коли Анатолій Маслічук привіз мене і краєзнавця Геннадія Гулька безпосередньо до тої «Богунової» липи в Смоляві. (До речі, за кілька кілометрів звідти – село Богунівка). Уявіть лишень: обхват дерева – 7 метрів 30 сантиметрів!!! А поруч 600-літньої липи стояло старе приміщення. Кажу: «Цю будову треба знести – і на вільному місці «оживе» наш полковник». Через тиждень там стало чисто, і ми могли приступати до роботи…Потім разом із архітектором Петром Біскупом у селі Базальтове на Рівненщині знайшли 5-тонну стелу з граніту, на якій 3 липня 2021 року і постав Іван Богун з його потужним дороговказом Героям: «…Не схилюсь ні перед ким, окрім як перед Господом Богом, та й то тільки з доброї волі».
Промова Івана Хом’яка на відкритті пам’ятника Івану Богуну (Відео – Данила ХОМ’ЯКА):
На відкриття пам’ятника Івану Богуну приїхали відомі у Волинському краї люди. Фото Миколи ЯКИМЕНКА.
«Іване, це божественний колір – білий», – ніби вихопив у мене з уст слова архітектор Тарас Шевчишин, за проєктом якого і був збудований у 1991–1995 роках храм Святої Великомучениці Параскеви у моєму рідному Ратневі. Чудову ідею він втілив у Мазепинському стилі! До речі, перша фотографія Ратнівської церкви була надрукована в газеті «Волинь», а підписував дозвіл на будівництво храму Геннадій Гулько.
… Ця білосніжна церква стоїть в селі на пагорбі зверху, а моя дача – знизу. І щоразу я на неї дивлюся, навіть коли купаюся в Чорногузці. Вся ця білизна грає-виграє різними переливами на сонці – неймовірне дивовище… Не церква – душа! Церква-душа! І я мав це диво повторити у зменшеному вигляді!!!
Творчих сил додавав той факт, що на той час церква у Ратневі перейшла з московського патріархату до ПЦУ. Адже я завжди підтримував українську церкву, відколи створили Київський патріархат. Вважаю, що в кожній державі має бути відповідна продержавницька церковна політика. А то сьогодні я не розумію, як священник відмовляється похоронити Героя «на щиті», – і йому за це нічого не буде? Але ще більше дивує, коли батьки везуть убитого росіянами нашого воїна, щоб його відспівав священнослужитель із московського патріархату, де моляться за кіріла, який і благословив убити їхнього ж сина.
… Я два тижні займався тільки кресленнями макета, адже довелося оригінал зменшувати приблизно у… 25 разів. Висота ж храму – понад 25 метрів, а в мою чудо-піч (так її називаю, бо вона справді виробляє чудеса) пролазить скульптура, що має трохи більше метра. Але і на неї пішло 120 кілограмів шамоту (випаленої вогнетривкої глини. – Авт.). Можете уявити, яка це маса?! Щоб доставити уже готовий макет в наш сільський музей у Ратневі, знаний місцевий аграрій – керівник СГПП «Рать» Віктор Шумський – спеціально надавав машину і людей…
«Ох і нелегка була ця робота…» – доставити макет у сільський музей. Фото старости села Ратнів Луцького району Галини ЯКОВЕЦЬ.
Хоч я розписував храми і в Лаврові, що поблизу Луцька, і в Литовежі на Іваничівщині, і в Новоукраїнці на Рівненщині, капличку при в’їзді в «Лісову пісню» в Шацькому краї, але ця робота над міні-копією церкви була особливою… І виготовив її безкоштовно для свого рідного Ратнева – села, де живуть мої батьки, і де я вперше в житті побачив цей Божий світ.
«Впізнали, хто це?!» Робота Івана ХОМ’ЯКА.
Портрет у скульптурі відомого волинського краєзнавця, дослідника історії Луцька Вальдемара П’ясецького. Робота Івана ХОМ’ЯКА.
«Портрет у скульптурі – це гімн людині. То хто ця жінка?» – цікавиться редактор, показуючи на виліплену голову моєї бабусі. Це зображення мені – таке рідне-рідне, і воно повертає в минуле… Я тоді з інституту приїхав. Ліпив кілька днів, а бабуся мені весь час позувала. Вона мене дуже любила. «Йваночку, дитинко моя дорогенька», – все зверталася. Адже мене назвали на честь діда Івана – її чоловіка, який загинув ще в 1941 році під час оборони Києва від фашистів… Тому створити портрет бабусі Антоніни у скульптурі – було для мене за честь. «Я – геть, як жива», – усміхалася бабця, щоразу дивлячись на своє виліплене зображення…
«Художник показав зміст мого життя: бджіл і роботу біля них», – каже художник-пасічник Іван Душак.
Найвідоміший на Волині пасічник-художник Іван Душак каже, що я в одному портреті «передав усе його життя».
Друзі відзначають, що мені вдалося відтворити на полотні стихію гри на органі луцького маестро Петра Сухоцького і його в цій стихії (я дуже довго шукав настрій музики!).
Оце і є той містичний «Волф» Івана ХОМ’ЯКА.
Багато хто вважає таємничою мою роботу «Волф» про поліського мольфара. Але… на грані фантастики – «Мамина вишивка».
Ця картина в нашій родині – пророча. І написана на одному подиху. Я її зовсім не допрацьовував… Коли дружина Алла завагітніла, тоді ще не було УЗД, і хто у нас народиться – ми не могли знати. Але якось я так поглянув на кохану, і переді мною враз постала ця картина: довкруж мальви, а посеред них малий хлопчик стримує білого коня – тоді саме настав рік цієї тварини. Треба було просто перенести на полотно це видиво, ці емоції. «Буде у нас син», – одразу вирішили обоє…Так і сталося. І хоч я – художник, а дружина – музикант, але наш Данило вибрав свій шлях у житті – науку.
Дружина Алла – перший Друг, Порадник, Критик і, звісно, – Муза. Фото з архіву Івана ХОМ’ЯКА.
* * *
«…Яку зі своїх робіт ви подарували б Ісусу Христу?» – запитує на закінчення редактор. Я, на цей момент, то знаю, але боюся злякати щастя – воно ж таке крихке, глина – і то значно міцніша… Тому й відказую: «Нехай поки що замість відповіді будуть… три крапки».
«Зліпив – а далі свої дива створила піч». Робота Івана ХОМ’ЯКА.
Післямова:
«… А що означають ці губи, що скривилися?» – допитуюся до незвичного ракурсу скульптурної «Магії театру» в Івана Хом’яка. – Справді, про губи менше співають, це ж не «очі, очі, очі дівочі»…– усміхається майстер. – А губи – це емоції. Все – в губах: то цілують – підносять, то ганять – паплюжать… І дивлячись на скульптуру, кожен може собі пригадати зі свого життя чи навіть дофантазувати, що значать саме оці різні губи… А на сцені актори майстерно передають їх своєю мімікою…
Театр мене ще довго «чіпляв», тому я вирішив його… відпустити у цій скульптурі, де багато хто бачить Богдана Ступку. Хоч це й не він – я ж використав лише фрагмент із цитати легендарного Сильвестровича: «Адже в кіно (і театрі. – І.Х.) ти легко можеш сховатися: це не ти – це завжди хтось інший».
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор газети «Волинь».
Передрук – ЗАБОРОНЕНО.
Читайте також: Волинський воїн на передовій: «Вірю у Смерть, бо я її бачив, коли закривав очі загиблим побратимам...».
