Сергій Онопрієнко у бойовій обстановці.
«Мамо, я пішов визволяти Україну. Тату, я визволю твоє Сніжне»
- Цей день, 14 лютого 2023 року, я добре пам’ятаю, він у моїй свідомості закарбувався на все подальше життя,- такими словами розпочала нашу бесіду диспетчерка ДП «Регіональні електричні мережі» Маргарита Онопрієнко, мама добровольця Сергія Онопрієнка, який уже понад 12 місяців захищає свободу і незалежність нашої держави на Авдіївському напрямку. - Був понеділок, дев’ята година ранку, розпочався сонячний зимовий день. І тут раптом - дзвінок від сина: «Поки що мені не телефонуй, я у військкоматі, проходжу медкомісію, іду визволяти Україну і татове Сніжне».
Вчорашній шахтар пішов на фронт
У перший день війни Сергій вже був у військкоматі, де стояли великі черги. Тоді йому сказали, що, оскільки він не має військової спеціальності, треба чекати виклику, і відправили додому. Сергій згодом ще кілька разів телефонував у військкомат із запитанням: «Чому ви мені не даєте повістки?» Це можуть підтвердити офіцери Нововолинського відділу ТЦК.
– Як ви сприйняли повідомлення сина?
– Було два стани, які й до сьогодні зберігаються, - розпач, сльози, переживання і разом з тим - гордість за таке чоловіче його рішення. Чоловік приховував емоції, але й по ньому було видно, що теж стривожений.
Батько Сергія - Олександр Васильович Онопрієнко - уродженець Донбасу, міста Сніжне, з мешканкою Нововолинська Маргаритою познайомився під час їхнього навчання у Дніпропетровському гірничому інституті. Згодом створили сім’ю. У 2003 році, в силу родинних обставин, переїхали в Нововолинськ.
Не хвилюйтеся - все буде добре. Ми обов’язково переможемо, тільки зброї нам треба побільше.
Олександр Васильович - досвідчений гірничий інженер, який, перебуваючи на керівних посадах підприємств вугільної галузі, виробив чіткі, досить зрозумілі норми адміністрування. Шахтарі кажуть, коли його призначали директором підприємства, відчувався підйом від проходження гірничих виробок, надходження обладнання, облаштування побуту на підприємстві. Щомісячно зростав вуглевидобуток. Ветерани-гірники стверджують, що, якби Олександр Васильович був тривалий час керівником шахти №1 «Нововолинська», тут би і до сьогодні видавали на-гора вугілля, а шахта № 10 не скніла б, а на початках була б виробничою дільницею першої, й розпочався б на ній вуглевидобуток.
Життя стає іншим, коли твоя дитина на війні
– Вже у п’ятницю ми всією родиною - бабуся, батьки, дружина Катерина, син Мирослав, дочка Олександра, названа на честь дідуся, випровадили Сергія в армію, - продовжує пані Маргарита. – Спочатку - підготовка на полігоні на Рівненщині - і 28 березня він вже був на передовій, у 68-й бригаді. Батько в нього – пенсіонер, я - працівник критичної інфраструктури, повірте, мала б змогу його влаштувати сюди, зробити бронь. Але це все було б марно, у сина інші життєві цінності й тверда позиція.
Пані Маргарита згадує й такий епізод. Коли Сергій навчався в школі у Сніжному, вони вирішили, що випускні класи закінчуватиме в Нововолинському обласному ліцеї, про який вже тоді слава линула по всій Україні. Він успішно закінчив цей навчальний заклад, вступив на державну форму навчання в Національний університет харчових технологій, але гору взяла сімейна традиція - паралельно з роботою на шахті № 10 «Нововолинській» заочно здобув дипломи Національного гірничого університету та Тернопільського фінансового університету - зростав життєво, фахово, кар’єрно.
– Звідки у нього такий патріотизм?
– Місто Сніжне зараз – під окупацією, воно було майже завжди переважно російськомовним . А Сергієві поталанило з вчителькою української мови і літератури Іриною Володимирівною Брик, яка прищепила йому любов до всього українського. Як і мені свого часу, під час навчання у школі Нововолинська, виховала любов до України світлої пам’яті вчителька Марія Миколаївна Рябченюк. Вона нас всіх переконала, що все українське – це неповторне й прекрасне.
Сергій у нас - романтична натура, любить поезію Лесі Українки, мене познайомив з поетесою Галиною Гордасевич, ми всією родиною закохані у поезію Ліни Костенко.
– Життя родини змінилося, коли син пішов на фронт?
– Воно просто стало іншим, бо твоя дитина на війні. Вчорашній день для мене був прожитий сьогодні. Бо під час нашої розмови син потелефонував і повідомив, що все добре. Щохвилини ми, батьки, невістка, внуки переживаємо за нього і його побратимів, перебуваємо подумки з сином. Чотирирічний Мирославчик всім заявляє, що тато – на війні і нас захищає. Малий творить для нього картинки.
Хлопці з його призову й ті, які отримали повістки раніше, дуже втомлені. Але мотивація у них одна й дуже сильна – тільки перемога.
Коли Сергій був у відпустці, часто казав: «Не хвилюйтеся - все буде добре. Ми обов’язково переможемо, тільки зброї нам треба побільше».
Алла ЛІСОВА, Ігор ЛІСОВИЙ
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
