А вірність у Соколів із Луцька – таки лебедина.
Кохання з Волині: Соколів спільний політ триває… 66 літ
Саме стільки подружжя Петра Ананійовича і Марії Петрівни із цим пташиним прізвищем зберігає вірність не тільки одне одному, а й нашому виданню
Але тільки нині, у 92 роки, Петро Сокол вперше наважився розповісти «Волині» їхню з дружиною сімейну історію. Цікаво, що дівоче прізвище пані Марії – також схоже до назви пташки: Сойко. Аж не віриться, що на двох їм нині – 180…
Клята війна надовго розлучила з дітьми…
– Якою була історія вашого знайомства?
– (М. П.) Я вчилася у Львівському медінституті на фармацевтичному факультеті, а сюди, в Луцьк, мене послали на практику. Була тут на квартирі (пані Марія родом із села Горбаків на Рівненщині. – Авт.), а її господар був його знайомим (поглядом показує на чоловіка – Петра Ананійовича). І от він колись туди заявився. У молодості був такий гарний, симпатичний, високий, стрункий…
– А зараз – уже ні?
– (М. П.) Хороший, хороший… Але тоді, з першого разу, це я йому не дуже сподобалася. А господар помешкання таки заохотив Петра ще раз прийти в гості. І хоч я дуже серйозна була, розсудлива, але за два місяці ми… побралися. І от уже стільки багато років разом живемо.
– (П. А.) Я на неї ні за що не ображаюся. Ми живемо добре, маємо двох синів – Ігоря (народився 1960-го) та Сашу (він – із 1967-го року). Обидва – лікарі. Добре, що вони втілили мою мрію про цю професію, бо колись я не пройшов у Львівський медінститут. Згодом у Києві «торгово-економічний» закінчив. А зараз у нас – ціла династія лікарів: окрім синів, ще й невістки, онуки… Загалом, уже маємо 5 правнуків.
– Де зараз ваші нащадки?
– (М. П.) Так склалося, що вони – давно не в Україні. Ще до 1990-го вони поїхали із рідного дому. Ігор – у росії, Олександр – у білорусі... Зараз, коли зідзвонюємося, то говоримо тільки про здоров’я, про дітей, онуків. Знайомі нас запитують, чому ми за усі ці роки до них не виїхали. Але ж куди поїдеш і чого зі своєї оселі… Минає 62, як ми живемо у власному будинку (доти ж чотири роки винаймали в Луцьку житло). Трохи тяжко без підтримки найближчих.
– (П. А.) У мене вже нікого з рідні немає (мій співрозмовник – родом із Кисилина Локачинського району. – Авт.). По братові у моєї Марії є один онук. Він із сім’єю час від часу приїжджає до нас із гостинцями, допомагає по господарству. Зараз до нас приходить соціальний працівник, є з ким поспілкуватися, поділитися спогадами…
Петро наполіг: «Ідемо в ЗАГС», а мені й так увесь час хотілося з ним бути».
– А поділіться спогадами й зі мною… Коли і як саме вирішили пов’язати свої долі?
– (М. П.) Ми зійшлися дуже швидко, хоча ще не жили як чоловік і жінка. Мені треба було їхати на державні екзамени (5-ий курс уже був). А Петро мені потім зізнався, що подумав тоді, як же буде без мене тут…
– (П. А.) Серйозно над цим замислився, бо хто ж його знав, як далі буде…
– (М. П.) І він наполіг: «Ідемо в ЗАГС, ідемо в ЗАГС». А я: «Як уже так хочеш, то ходімо!».
Як свідчить досвід, і не тільки – наш, сімейне життя від весільного святкування не залежить: чи воно – велике, чи – мале.
– (П. А.) Він тоді був навпроти універмагу, де зараз – міліція.
– (М. П.) Прийшли ми туди, як зараз пам’ятаю, у п’ятницю. Але, як виявилося, я була… без паспорта. І ми вирушили туди вдруге, вже у понеділок – 12 травня 1958 року.
– (П. А.) Весілля як такого у нас не було. Символічно – шампанське, та й усе. Тоді досить бідні були: ні ложки, ні миски, ані квартири… (Вже згодом Соколи стали наживати певні статки, щоб виростити синів: він кілька десятиліть працював на керівних посадах у галузі торгівлі, а його Марія – в «аптекоуправлінні» хіміком-аналітиком. – Авт. ).
Тоді ж, наприкінці 50-х, наші батьки особливо не мали звідки чимось допомогти…Але, як свідчить досвід, і не тільки – наш, сімейне життя від весільного святкування не залежить: чи воно – велике, чи – мале.
– Чи пам’ятаєте, як вперше поцілувалися?
– (М. П.) Ой, досить швидко після знайомства. Розписалися, десь походили, покохалися. Він тоді жив у сестри біля костелу, але я туди не ходила. За три-чотири дні поїхала у Львів на згадані вже екзамени. Петро до мене туди приїжджав. Моїм сусідкам по кімнаті він сподобався. А потім уже разом у Луцьк поїхали, вже таки до його сестри.
– У чому ж секрет вашого сімейного довголіття?
– (М. П.) Напевно в тому, що одружувалися таки по любові. Коли всім серцем – один до одного. Хотілося його бачити, весь час із ним бути. Та, звісно ж, – довіра-довіра-довіра. Як щось не так, треба виясняти, не сваритися, не кричати й не задавнювати. Загалом, все добре у нас ішло ці роки…
– (П. А.) Ти так не говори, бо я носа задеру (посміхається. – Авт.). Я вважаю, що коли дійсно любиш жінку, дружину, то – все добре, все складається обопільно, узгоджено. А якщо не кохаєш, то – сварки… Головне – довіра й любов, і повага. За все спільне життя ми одне одного й матом не послали…
– (М. П.) Хоч і бували певні побутові моменти, але ми ніколи серйозно не сварилися…
– Це – по-чесному?..
– (М. П.) Так, звісно. І він ніколи на мене не підняв руки…
– (П. А.) Думаю, все це залежало від того, як нас батьки виховали. Своїх же хлопців ми намагалися – мирно й лагідно.
– (М. П.) Тільки недобре вийшло, що на старість самі зосталися. Прошу в Бога здоров’я, щоб тільки ходити…Адже роки таки беруть своє. Ще я молю Господа, щоб тільки закінчилася війна, аби ще хоч раз зустрітися з найріднішими.
Світлана ЗОЗУЛЯ.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: Волинянин увічнив біля Берестечка легендарного Богуна і величну церкву рідного Ратнева, зменшивши її у… 25 разів! (Фото, відео).
