Володарка волинського «журналістського оскара»: «Люблю і ціную дотепер силу друкованого слова»

1. Прізвище, ім’я, по батькові, професія… – Мене звати Оксана Коваленко. За фахом – журналістка.

2. З газетою «Волинь» я… – Певно, усе своє свідоме життя. Колись її передплачував мій дід, татів батько. Тож якщо і не була безпосередньою читачкою, то «в темі» – десятиліттями. 

3. Як сталося, що, маючи диплом психолога, ти вибрала журналістську дорогу в житті ? – Завдячую сумнозвісним 1990-м. Університет готував мене й моїх однокурсників на шкільних психологів (такі посади в той час з’явилися у навчальних закладах). Та щось не додумали із держзамовленням, бо коли ми «випустилися», то дізналися, що «нашу» роботу віддали здебільшого вчителям російської мови, яких незалежній Україні вже аж стільки, скільки було в СРСР, не потрібно було. У журналістику мене «заманив» мій одногрупник Василь Рябчук, який і розповів про вакансію на першій державній ФМ – радіостанції «Луцьк» Волинської держтелерадіокомпанії. На роботу брав Святослав Пирожко. І я їм по сей день надзвичайно вдячна.

4. Ти працювала у Волинській державній телерадіокомпанії, мала авторську програму, яка була вже твоєю візитівкою. І от в якийсь час твоя творчість була пов’язана з «Волинню». Чим стала для тебе ця газета? – Усім! На радіо, а потім і на телебаченні постійно чула найшанобливіші слова про «Волинь». Готуючи телепроєкт «Редклуб», познайомилася з Олександром Згоранцем. Є такий місткий вислів – «доленосна зустріч». Завдяки телебаченню, як це не дивно звучить, для мене привідкрилися двері у світ газетного слова. Не обійшлося без спонукання головного редактора «Волині». Після декретної відпустки я прийшла на співбесіду до нього і отримала нове місце роботи, чудесних колег, які знають, що таке жертовна робота, і шанс опанувати нову висоту в журналістиці. Люблю і ціную дотепер силу друкованого слова. Читаю свою газету. Завдяки сайту volyn.com.ua, знаю, що й газета – круте сучасне медіа.

Найскладніше – це не давати собі думати, що у вихованні я – ас. Життя з дітьми таке ж непередбачуване, як і журналістика. 

5. Що для тебе повернення в коло телевізійників, зокрема «12 каналу»? – Рух, зміни, які іноді приходять у житті просто тому, що настав для того час, що так мало бути. Але без попередньої сходинки не сталася б наступна. Адже нинішнє телебачення – це спілкування з глядачем не лише в ефірі, а й у інтернет-просторі,  ютубі, соцмережах і на сайті, який «підкорила» саме в газеті.

6. У тебе – мами чотирьох дітей – склалося так, що маєш двох дорослих синів та доньку-підлітка і синочка, котрого торік лише у перший клас завела. Досвід, набутий у зовсім молоді літа, й материнська мудрість, що приходить з роками, – це «плюс» у вихованні? – Найскладніше – це не давати собі думати, що у вихованні я – ас. Життя з дітьми таке ж непередбачуване, як і журналістика. Ти можеш оступитися там, де впевнений, що йдеш рівною дорогою. І навпаки – розпростати крила щастя у момент, якого остерігалася. Мудрість – у готовності до змін. 

7. Як вдається тримати в рівновазі ці два крила – сім’я і робота? – Люблю до найменшого мізинчика кожного зі своїх хлопчиків і донечку. Люблю і роботу – колег, з якими мені, дякувати Богу, таки щастить, і наше написане-відзняте, що тепер зветься багатозначним словом – контент. Як втомлюється одне крило – опираю його на інше! Поки цей рецепт працює.

8. Це ж навіть, коли й суп вариш, то важко, а то й неможливо, відключити кнопочку-код того «другого крила»? – Буває таке, а буває протилежне. Приміром, переглядаю на роботі сюжет з рецептом світязьких пончиків і залітає геть не редакторська думка: «Треба і своїм якось пончиків насмажити». 

9. Чоловік ніколи не хотів, щоб його кохана Оксана була просто, як кажуть, жінкою, дружиною, мамою? – Як авторка колонки «Сім «Я»» у «Цікавій газеті» скажу: добре тим парам, які вміють бажати чогось і мріяти в одному напрямку. Дякувати Богу, у нас це виходить. 

10. А тебе саму така перспектива не приваб­лювала? – Для мене то не перспектива. Це все одно, що забрати в себе життєво необхідне.

11. Що найбільше цінуєш у своєму чоловікові? – Уміння підтримати навіть у моменти, якщо не дуже виходить зрозуміти. І любов до дітей.

12. Чи хотілося б щось «переписати» у  своєму житті? – Ні. Дякую Богу за усе те, що мені вділив.

13. Є бажання, щоб хтось із молодших дітей (старші вже визначилися з вибором фаху) теж пішов журналістським шляхом? – Якщо матимуть хист – підтримаю! Висловлене бажання – то уже певний тиск.

14. Знаю, що ти – з числа тих, хто багато читає. Яка книжка останнім часом особливо вразила? – Роман Марини Гримич «Клавка» про пленум розгрому української літератури і письменників 1947 року. Боляче, але повчально.

15. А яку книжку (книжки) взяла б із собою на безлюдний острів? – Ризикнула б по-іншому – взяла б кілька записників, ручок та сіла за щось своє.

16. Що тебе може розчулити до сліз? – Людська великодушність.

17. Що попросила б у Бога, якби зустрілася з ним? – Перемоги Україні!

18. У тебе багато друзів? – Ні, але ті, що є, – найкращі у світі.

19. Чого ніколи не зможеш пробачити близькій людині? – Важко відповісти, бо маю велику віру у людей.

20. Коли закінчиться війна, що ти насамперед зробиш? – Чула, що в соборі в Луцьку буде святковий молебень. Думаю, що буду там і я.

21. І насамкінець не можу не спитати про таке: що для тебе твої грядки на Вишкові?  – Передусім – це можливість погомоніти про все на світі з моєю дорогою мамою у нашому просторі. Це – мій зв’язок із рідними, які тут «шпорталися» до мене і при мені, та мусили відійти у Засвіти.  Це – місце сили.

Записала Катерина ЗУБЧУК.