Зустрів війну на Волині і єдиний у світі воював без… обох рук

 Доля офіцера Василя Петрова навіть для того буремного часу була унікальною. Народися в селі Дмитрівка Приазовського району Запорізької області 22 червня 1922 року. Матері не стало, коли він ще був маленьким, батька відправили на будівництво Біломорканалу, молодший брат помер під час Голодомору 1933-го. У 1939-му Василь закінчив школу і  вступив до Сумського артилерійського училища. Війну пройшов від першого дня  й до останнього.

 Під час битви за Дніпро, на Букринському плацдармі, Василь Петров був важко поранений і втратив обидві руки. У госпіталі півтора місяця лежав без свідомості. Після лікування добився дозволу на продовження військової служби і був єдиним офіцером у світі, який командував артилерійським полком на фронті без рук. Василь Степанович став двічі Героєм Радянського Союзу і вже після війни дослужився до генерала. Та чи не найбільшим його подвигом стали мемуари «Минуле з нами», в яких він описав війну яскраво та правдиво, і які зумів видати, всупереч радянській цензурі. Згодом брав участь у розбудові Збройних сил незалежної України. 

Петров закінчив військове училище та отримав звання лейтенанта 6 червня 1941-го, а 14 червня на світанку прибув на залізничну станцію Володимир-Волинський. Черговий офіцер зі здивуванням відзначив, що це вже третій ешелон із новоспеченими лейтенантами, який приїхав на станцію того дня. Взагалі-то випуск офіцерів у Сумському артилерійському училищі мав бути восени, але курсантів перевели на прискорене навчання і, не давши жодного дня відпустки, відправили у військові частини на кордоні. За збігом обставин, саме 14 червня інформаційне агентство ТАРС виступило з офіційною заявою, що чутки про наближення війни між Радянським Союзом і Німеччиною – брехливі, а дружба між двома великими державами є непорушна. Очевидно, Сталін, готуючи грандіозний наступ проти Німеччини та її союзників, хотів приспати пильність Гітлера. Але це йому не вдалося. Ворог встиг напасти раніше. 

Петров став заступником командира 3-ї батареї 92-го окремого артилерійського дивізіону (далі – ОАД), який був озброєний 152-мм гаубицями. Цей військовий підрозділ, разом із 85-м ОАД, розміщувався у древньому Зимненському монастирі, на відстані гарматного пострілу від кордону. Він налічував 650 чоловік і був повністю укомплектований рядовим та молодшим командним складом, але не вистачало офіцерів. Черниць із монастиря радянська влада вигнала ще 1939-го і розмістила там машинно-тракторну бригаду. З липня 1940-го угіддя монастиря були передані військовим. Ліжка для солдатів у монастирських кімнатах стояли в три яруси. Величезний запас фугасно-осколкових та бетонобійних снарядів завезли ще на початку травня. Кінну тягу в дивізіоні майже повністю замінили механічною. Кожна батарея на свої 4 гармати отримала по 5 тягачів, на кожному з яких було по два водії. Потужні тягачі, виробництва Сталінградського тракторного заводу, ледве встигли пройти обкатку, здавалось, що зелена фарба на них тільки що висохла. Кілька десятків коней поки що залишалися для перевезення допоміжних вантажів.

15 червня, в неділю, артилеристи із самого ранку займалися бойовою підготовкою. Чим, напевне, неабияк здивували німецьких льотчиків-розвідників, які на «Хеншелі» облетіли прикордонні райони. 16 червня група офіцерів дивізіону вирушила до кордону, щоб намітити позиції для своїх батарей. Це викликало невдоволення прикордонників, які запідозрили провокацію. Адже для оборони гаубиці потрібно було б розміщувати в глибині радянської території. 

Цікаво пише Василь Петров і про спілкування з місцевим населенням. Офіцери батареї харчувались у Зимному, в польській сім’ї. Бабуся-хазяйка, ревна католичка, наполегливо вчила радянських командирів етикету і відчитувала їх кожного разу за те, що вони не хрестилися перед трапезою. «Ні вранці, ні в обід, ні увечері не припинялися гоніння на атеїзм. Бабуся стверджувала, що атеїст – користолюбний і нестриманий, в моральному відношенні він неповноцінна особа. Тільки вміння кривити душею відрізняє його від людоїда і т. д.». 

Під час наступного виїзду на кордон офіцери-артилеристи відпрацьовували взаємодію з 87-ю стрілецькою дивізією, що базувалася у Володимирі-Волинському, та кулеметно-артилерійськими батальйонами, які мали обороняти прикордонні укріплення. Бетонні доти з півтораметровими зовнішніми стінами чомусь були не замасковані, а деякі ще й без озброєння. Зате 87-ма стрілецька дивізія мала 17 тисяч бійців, близько 1000 кулеметів, понад 100 мінометів та 200 польових і зенітних гармат. Тобто дивізія була повністю укомплектована особовим складом та озброєнням. 

Останні дні перед війною були багаті на події. 41-ша танкова дивізія, яка знаходилась поблизу, отримала ешелон новеньких танків Т-34. У полки 87-ї дивізії надійшов наказ припинити облаштування оборонних позицій та готуватися до виїзду в навчальні табори. Серед місцевих жителів ширилися чутки про наближення війни. Вони стали просити радянських офіцерів продати їм своїх коней та з сумом згадували вересень 1939 року, коли доброго коня в польських уланів можна було купити зовсім недорого. 

21 червня новий командир дивізіону – майор Фарафонов повідомив, що стан бойової готовності у військах скасований, і наступна неділя, вперше за багато тижнів, буде вихідною. Після знайомства з підрозділом майор запросив командирів батарей на вечерю у ресторан. У Зимному Петров із товаришами почули від молодої полячки, що завтра буде війна. Але вірити в це не хотілося. Більшість офіцерів поїхали на ніч у Володимир-Волинський, до своїх сімей. У Василя сім’ї не було і він залишився старшим на батареї. Спати лягав на дивані не роздягаючись і з думкою, що принесе завтрашній день. 

Серед місцевих жителів ширилися чутки про наближення війни. Вони стали просити радянських офіцерів продати їм своїх коней та з сумом згадували вересень 1939 року, коли доброго коня в польських уланів можна було купити зовсім недорого.

Проснувся від потужних вибухів. Тремтіли стіни, сипалися штукатурка та бите скло. За вікном було видно вибухи снарядів і клуби сіро-жовтого диму. На годиннику стрілки показували 3 години 02 хвилини. У спальному приміщенні напіводягнені люди товклися біля вікон. Лейтенант дав команду: «Третя батарея, бойова тривога!». Вже через три хвилини бійці бігли в парк, щоб якнайшвидше вивести бойову техніку з-під обстрілу за стіни монастиря. О 3.18 год колона тягачів із гарматами на буксирі вирушила з парку в район очікування біля зимненського кладовища. 

В небі було видно великі групи німецьких бомбардувальників, які летіли на схід. Деякі з них почали бомбити Володимир-Волинський. Через годину-півтори до батареї поприбігали з міста її офіцери. Прибув командир батареї із наказом вирушати на позиції біля кордону. Він повідомив, що в парку дивізіон втратив три гармати, чотири тягачі, три автомобілі. Всі коні розбіглися. Значними були й втрати в людях. Ще більше постраждав 85-й ОАД. 

Попри затримки через появу німецьких літаків та обстріл диверсантів, батарея вчасно зайняла бойові позиції. Але наказу відкрити вогонь по ворогу не надійшло. Вище керівництво все ще надіялось, що німецький наступ є лише провокацією. Через кілька годин повернулися назад до Зимного. І відразу ж біля 12-ї години від командира батареї зі спостережного пункту надійшов наказ відкрити вогонь осколково-фугасними по піхоті. Шість годин артилеристи гатили по противнику, який намагався переправитись через Західний Буг, та підтримуючи свої стрілецькі підрозділи під час контратак. По ворогу було випущено 60 тонн смертоносного металу. Заряджальники, яким доводилося подавати важкі 45-кілограмові снаряди, були виснажені до краю. О 18-й годині на розбитому автомобілі приїхав поранений командир взводу постачання і повідомив, що німці захопили склад із боєприпасами. На батареї залишилось лише півсотні снарядів. Але найгіршим було те, що 14-та танкова дивізія вермахту прорвала радянські позиції та фланговим ударом із півдня захопила Володимир-Волинський. Частини Червоної Армії на захід від міста залишилися без зв’язку та постачання. 87-ма стрілецька дивізія втримала свої позиції біля кордону, але опинилася в оточенні разом з артилерійськими полками, які її підтримували. 

92-й артилерійський дивізіон мужньо та уміло воював 22 червня, але увечері опинився без снарядів і без пального у ворожому тилу. Командир прийняв рішення вивести з ладу гармати, спалити автомобілі й тягачі та пішим ходом пробиватися на схід. Поранених довелося залишити. Дивізіон організовано, колоною рушив уперед, по дорозі вбрід форсували якусь невелику річку. Через дві години колона наштовхнулася на німецьку заставу на околиці села, в якій крім піхоти були ще й танки. Під нищівним вогнем змушені були втікати до ближнього лісу. 

Далі бійці дивізіону йшли через ліси та болота, якомога далі від доріг. Змучені солдати спали на ходу, падали, їх підіймали, і рух продовжувався далі усю ніч. Наступної доби Фарафонов збільшив тривалість привалів для відпочинку, дозволив не дотримуватись рівняння в шеренгах та нести зброю, як кому зручніше, але марш продовжувався. Вночі натрапили на німецький підрозділ. За командою кинулися вперед, стріляючи на ходу. Кількох німців убили, решта розбіглися. Ще через два кілометри побачили свою піхоту. Це були бійці 45-ї стрілецької дивізії, яка обороняла підступи до Ковеля. У місті артилеристи отримали, нарешті, можливість відпочити кілька годин. Порахували людей. До Ковеля добралася трохи більш ніж половина від початкового складу дивізіону. 

У місті були величезні склади з продовольством, боєприпасами та речовим забезпеченням. Всім бійцям видали нову форму, каски, саперні лопатки, патрони і гранати, запас продуктів. Найбільше солдатам засмакувало згущене молоко у великих літрових банках. Дивізіон отримав завдання зайняти позиції на околиці Ковеля та облаштувати їх за одну ніч. Коли прийшли туди, то побачили якихось дивних людей, які рубали дерева та розмотували мотки колючого дроту. Заступник політрука Кінерман швидко з’ясував, що це – ковельські євреї, об’єднані у робітничий батальйон, встановлюють дротяні загородження. Працювали вони дуже старанно. Коли вранці у дивізіон прийшов наказ покинути позиції, то зробити це було зовсім не просто. Всі проходи були затягнуті колючим дротом, довелося його рубати саперними лопатками. 

Ішли через Ковель, який лежав у руїнах через постійні нальоти німецької авіації та обстріли артилерії. 27 червня дивізіон вирушив у напрямку Луцька. По дорозі отримав щедрий подарунок від танкістів 41-ї дивізії у вигляді танкових кулеметів із ручками замість прикладів. Від’їхали у бік від шляху, щоб витерти кулемети від мастила та пристріляти. З протилежного боку дороги пролунав жахливий гуркіт. Це вибухнув склад боєприпасів. Автомобілі та вози були зметені з дороги і розкидані на десятки метрів. Покалічені люди відчайдушно просили про допомогу. Хто підірвав склад, свої чи німці, було невідомо. Рух по шосе між Луцьком і Ковелем був дуже інтенсивним в обидві сторони. У Княгининку, за 7 км від Луцька, 92-й ОАД отримав завдання оборонятися біля шосе, щоб не пропустити німців. 

Підрозділ Петрова зайняв позиції справа від дороги, на стратегічно важливій висоті, і відразу ж потрапив під мінометний вогонь. Потім з лісу з’явилися німецькі танки, які гнали перед собою кілька наших артилерійських упряжок. Сусідня батарея 76,2-мм гармат спочатку накрила шрапнеллю їздових і коней, а вже потім взялася за танки. Два з них загорілися, а третій зупинився підбитий, але продовжував стріляти із кулеметів. Слідом за танками, короткими перебіжками рушила німецька піхота. Бійці відкрили інтенсивний вогонь і кілька годин разом із піхотою стримували атаки гітлерівців, але потім у Княгининок увірвалися ворожі танки. Після важкого бою оборонці поспіхом відступили. Поранених знову довелося залишити. Через

Стир переправлялися вплав, оскільки мости вже були зайняті німцями. Ці місця нагадали воякам про криваві битви Першої світової війни. 

«На краю лісу – військове кладовище. Два ряди гранітних хрестів, на кожному написи – звання, прізвища, дати. Гарматні номери (артилеристи. – Авт.) пройшли кладовище з кінця в кінець, зупинились. Зброю приставлено «до ноги». Мовчать могили, мовчать гарматні номери. Ті, хто знайшов тут покій, зробили свою справу, настала наша черга…».

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею.

Читайте також: Батько з Волині поїхав на передову, щоб побачити, де загинув син.