«Давай потанцюємо, Єво…». Історія на вечір

«Я кохаю тебе, Єво», – нечутно «промовляє» Денисове серце. Дівчина усміхається. Немов, чує…

– Денисе, розкажи про себе, – попросила Єва, коли хлопець проводив її додому. – Кажуть, твої батьки непрості люди. Професори. Чому ж ви опинилися в нашому райцентрі?

– Ми жили в столиці. Але змушені були перебратися в інше місце. Так склалося.

– А де твої батьки працювали?

– В інституті. А тепер от у школі. Звичайними вчителями.

– Чому?..

– Є речі, про які краще не запитувати. Пробач. Можливо, колись я все розповім.

– Ти сумуєш за своїм містом? Там – цікавіше.

– Тут також можна жити. І ось тебе зустрів.

– А чому ти навчаєшся на фельдшера? Адже, мабуть, міг до медінституту вступити.

– Не міг, Єво, не міг…

Дівчину інтригувала таємничість Денисової родини. А сусідка, яка все знала, якось шепнула Євиній матері:

– Зою, краще б твоя донька не водилася з сином тих професорів. Щось начудили вони. Може, шпіони якісь. Живуть тихо. З дому – до школи. Зі школи – додому. Сама подумай: якщо вони вчені, то що тут роблять?

– Що ти верзеш, Галино? Які шпіони? Ну, не склалося щось. Чого в житті не буває?

– Я попередила. Дивися, аби Євку з училища не вигнали через ту любов.

Зою все-таки збентежили слова сусідки. Вона пробувала щось вивідати про «професорів». Але ніхто нічого до пуття не знав.

Єва, як жартувала її рідня, любила танці ще з колиски. Тому й вступила у культосвітнє училище. Вона була однією з кращих студенток.

Раз-два-три… Раз… Єва кружляє у вальсі з Денисом. Вона – щаслива. Хлопець зізнався їй у коханні. І запросив до себе, познайомив із батьками.

Але, здавалося, вони якось сумно дивилися на неї. Навіть співчутливо. Єві було ніяково. Розуміла: її родина проста. Батько – водій. Мати працює майстром на невеличкому підприємстві.

Потім матір покликала Дениса на кухню. Про щось тихо розмовляли. Єва помітила, що хлопець після цього похмурнів.

– Я не сподобалась твоїм батькам? – запитала після гостин.

– Що ти таке кажеш? Просто… просто мама хвилюється. А ще казала, що ти дуже вродлива. І твоя коса… Мама у захопленні.

– Справді?!

…Денис прийшов увечері до Єви додому. Без запрошення. Розгублений і стривожений.

– Мушу сказати тобі дещо важливе, – мовив, опустивши очі. – Ми виїжджаємо. Назавжди.

– З міста?

– З країни. З комуністичного раю.

– Як? Куди?

– В еміграцію. Мої батьки… вони працювали в інституті над серйозними проєктами. Було багато заздрісників. Ну й, строчили різні кляузи, доноси. Мало не в зраді Батьківщини звинувачували. Батькам порадили на деякий час поїхати зі столиці.

Загубитися у провінції. Це місто нам порекомендував татів товариш. Колись був тут. Сподобалося. Через усі ці проблеми батьки почали клопотати про еміграцію. Їм не дадуть спокійно жити і працювати. І тут… тут також серйозні люди приходили до нас. З органів. Ставили різні запитання… Я… я підвів тебе, Єво. Розчарував. Але я завжди, завжди буду думати про тебе. І кохати.

Єва половину з того, що сказав Денис, не розуміла. Осмислить це згодом. А поки нестерпно боляче, що втрачає Дениса. Він не сказав, чи писатиме їй. Напевно, ні. І вони більше ніколи не зустрінуться.

– Давай потанцюємо, Денисе. Востаннє, – крізь сльози сказала Єва.

Раз-два-три…Раз… Вони танцювали під акомпанемент смутку і розлуки. З ганку на них дивилася Зоя. Відчувала тривогу.

Рано-вранці Денис із батьками залишили містечко.

Значно пізніше Єва зрозуміла зміст прощальної розмови з Денисом.

…Євген ревнував Єву до всього і всіх. Йому не подобалося, що дружина працює в будинку культури. Що бере участь у концертах. Що їй дарують квіти… Через це чоловік часто влаштовував скандали. Звинувачував бозна в чому. «А з Денисом я

була б щасливою», – думала Єва. І на душі ставало невимовно гірко…

Одного дня Євген заявив:

– Я знайшов достойну жінку. Не вертихвістку. Буду жити з нею. Від сина не відмовляюся. Аліменти платити буду.

Єва зітхнула з полегшенням.

Давай потанцюємо, Денисе. Востаннє», – крізь сльози сказала Єва.

…Простуда добряче приклала Єву. Аж до лікарні дійшло: син із невісткою наполягли, аби не жартувала з хворобою. Щойно спала температура, Єва почала проситися додому.

– Ще рано, – категорично відповів молодий лікар і зашарівся. Володя, Володимир Павлович – Євин сусід через кілька хат. У зяті пристав.

Під обід у палату принесли новину: приїхали благодійники з-за кордону. Привезли гуманітарну допомогу. Цікаве жіноцтво пішло у фойє лікарні поглянути на заморських гостей, які добралися до їхнього райцентру. Не втрималась і Єва.

Головний лікар представляв іноземних добродійників.

– Містер Ден. Американський лікар. Займається благодійністю. У юності містер Ден деякий час жив у нашому місті.
Статний сивочолий чоловік кивнув головою. Усміхнувся.

– Денис! – вирвалося в Єви.

Їхні погляди зустрілися.

– Єва?! Oh my God! («О, мій Боже!») Єва! Це ти! – емоційно вигукнув англійською мовою упереміж з українською.

Підійшов. Обійняв. На Євині очі набігли сльози.

– Я пам’ятаю наш останній вальс. Давай потанцюємо, Єво, – прошепотів.

Раз, два, три…Раз… Вони танцювали під оплески, усмішки і сльози присутніх. Єва – у незграбному лікарняному халаті, в капцях, які так норовили злетіти з ніг.

Головний лікар розводив руками, виправдовуючись перед районним начальством за нестандартну ситуацію. Він же не знав, що в містера Дена та його пацієнтки колись була 
любов…