«Після того, як сім місяців прожили у підвалі, не могли на сонце надивитися…»

«Нічого хорошого з такої дитини не буде – може, ви відмовитеся від дівчинки?..»

Юлія Мартинова мешкала із сім’єю у Великій Новосілці Волноваського району. Згадуючи тепер про 2014 рік, коли почалася війна, каже: 

– Наше селище, розташоване на краю Донецької області, тоді Бог ще милував. Якщо я й відчула війну, то у зв’язку з тим, що донька Даша мала вроджену патологію, тож ми з нею періодично їздили на обстеження в обласний центр і стало важко добиратися через блокпости. Ми з самого народження Даші і в стаціонарі не раз лежали. Нас перш заспокоювали – «нічого страшного». А потім почули про страшний висновок – «аномалія  головного мозку». І, як грім серед ясного неба, прозвучали слова: «Нічого хорошого з такої дитини не буде – може, ви відмовитеся від дівчинки?..». 

Жінка й зараз зі сльозами на очах згадує цю дику пораду, ті, нібито заспокійливі слова: «Будете жити повноцінним життям». А тоді вибухнула обуренням: «Ви що – знущаєтеся? Яка б вона не була, це – моя дитина, і я її поставлю на ноги». 

– Даша – така очікувана й бажана дитина, – каже Юлія. – І всіма правдами й неправдами ми боролися за свою дівчинку. – Якщо чесно, то вгору глянути було ніколи. Чоловік працював в «Автодорі» – зранку йшов з дому, ввечері – повертався. А я і доньку доглядала, і господарство домашнє вела – а це і поросята, й кури-бройлери, і тридцять соток городу. Ще й продавала дещо, бо ж гроші потрібні були, – кожного літа  возила Дашу на море, щоб оздоровити. До дев’яти років вона майже ходила. А потім в неї стався гормональний збій, як мені сказали лікарі, – мозок не справився з віковими змінами в організмі…

Коли через війну стало важко добиратися до медиків у Донецьк (на російському блокпосту жінці могли навіть сказати, що, може, вона дитину вкрала), то лікування звелося до заочних консультацій  телефоном. Мама була для доньки і доглядальницею, і медсестрою, реабілітологом,і психологом. 

«Виймали осколки, камінці, які потрапили в каструлю, і їли суп, зварений у дворі» 

Я прийшла до переселенців у той дім, де вони живуть із жовтня 2022 року,  обідньої пори. Юля годувала Дашу супчиком – буквально з ложечки, як маленьку дитину. Жінка розповідала, яким непростим було їхнє життя й до великої війни. А після 24 лютого 2022 року воно стало неймовірно важким.

Про це – такий спомин:

 – До нас стали привозити людей із Волновахи, Маріуполя. Серед них були й діти. Уявіть, що холодно, сніжок пролітає (це ж лютий!), і тут, чую, хтось каже: «Мамо, їсти хочу… Коли ми поїдемо додому?». А жінка, та мама, стоїть і плаче від безсилля щось змінити. Не роздумуючи, побігла до себе додому, забрала каструлю із супом, який того дня зварила, хліб до нього й занесла маленьким переселенцям. Але я ще до кінця не усвідомлювала, що діється, не знала, що нас чекає. Це сталося дуже скоро. 1-го березня нам із дочкою довелося перебратися у підвал школи, де було облаштовано укриття.  Прийняла таке рішення, бо ж Даша сама не ходить, не розмовляє – як ми з нею будемо бігти у випадку повітряної тривоги в бомбосховище? 

Стримувало не раз почуте, що «бандерівці дуже не люблять східняків», що «там ви нікому не потрібні – будете бомжувати».     

Сім місяців прожила Юля з дочкою у підвалі разом з іншими односельцями (а це – близько 150 чоловік). Жінка пригадує, як в один момент не стало ні світла, ні води,  ні газу, як постійно селище було під обстрілами. Питання стояло, як вижити. І тоді Юля запропонувала варити спільні обіди. У дворі зробили з цеглин сяку-таку грубку, яка й виручала, поки волонтери привезли газові балони. Раз на день вона годувала всіх, хто жив у підвалі. А серед них було багато стареньких – мало хто міг піти до себе в квартиру чи дім, а у випадку тривоги – швиденько спуститися в сховище. Тож так і залишалися цілодобово тут. Аби зателефонувати, ми підіймалися на вищі поверхи школи й ловили зв’язок.

– Вода була із запахом димку, який  ще довго мене супроводжував, – каже жінка. – Ми ж її чистили – кидали якісь таблетки, кип’ятили, бо інакше пити не можна було. А ще виймали із супу, звареного у дворі під обстрілами, осколки, камінці, які потрапили в каструлю, і далі їли його. Голодним дітям не скажеш, щоб потерпіли. Це ти можеш зрозуміти, що йде війна. Й інваліди старенькі стояли з мисочками в черзі за своєю порцією і просто молилися на тебе – ця  картина теж ніколи не забудеться. Ще у серпні ми їли стару картоплю, що вже погнила. Й дуже вдячні були волонтерам, які привезли восени бульбу нового врожаю.

«Там ви нікому не потрібні – будете бомжувати»

А недуга Даші нікуди не поділася – вже й заощадження вичерпалися, бо ж дівчинці за графіком потрібно було давати протисудомні препарати. З кожним днем, жити ставало все важче. Але сім’я Мартинових ще залишалася в своєму селищі, де смерть ходила поряд: поранених не раз доводилося рятувати, убитих – хоронити. Жінку, як вона каже, зараз питають, чому так довго (аж сім місяців!) жила під обстрілами? І вона зізнається, що було страшно вирушати кудись. Приїжджали волонтери, вивозили когось із охочих, а потім ті переселенці, як доводилося чути, телефонували знайомим чи рідним і плакали. Мовляв, потримали їх в якомусь прихистку два–три дні й сказали йти «на вільні хліби». Після такого, зізнається, не могла ризикувати, маючи на руках хвору дитину, – боялася опинитися десь на вокзалі.

 – А якось, – розповідає Юля, – приїхали до нас волонтери із Каменя-Каширського, як виявилося в спілкуванні: Федір Струк, Саша Федчик і Влад Соломійчик (ті, що картоплю з нового врожаю привезли, щоб ми вже гнилої не їли). Вони й запропонували їхати на Волинь, але я ще вагалася. Стримувало не раз почуте, що «бандерівці дуже не люблять східняків», що «там ви нікому не потрібні – будете бомжувати». Та ось почалися осінні дощі, холод підступав, особливо – ночами, вода в підвал тече, кругом – пліснява. Не покидала думка, що ж будемо взимку тут робити, ще ж і під постійними обстрілами. А, крім цього, звинувачення на мою адресу почалися: мовляв, дитина з інвалідністю живе у бомбосховищі – не має належних умов. Я розуміла, що можуть приїхати із служби в справах дітей і забрати Дашу, а мене позбавити материнських прав. Знайшла номер телефону, який дав Федір Струк «на всякий випадок, як приймеш рішення», й зателефонувала йому. Наступного дня прибув пастор із Покровська, якому подзвонив волонтер із Каменя-Каширського, і забрав нас. 

«Крім дитини з інвалідністю, везла двох людей, які – вже  в літах»

Їхало подружжя Мартинових не лише своєю сім’єю – забрала Юля й 86-літнього сусіда Івана Безпалька, який 1-го лютого 2022-го похоронив дружину й залишився зовсім самотнім, бо дітей не мав. Також – тьотю Катю, з якою познайомилася, коли жила в підвалі, – Катерину Довгошеєву, яка теж уже в літах. Юля пригадує:

– Коли Катерина Борисівна дізналася, що ми будемо виїжджати, то спитала: «Можна і я з тобою поїду?» Ну як могла я їй відмовити? Тиждень ми пожили в Покровську –  у притулку при протестантській церкві. Нас нагодували, нарешті, ми покупалися. Тут зупинялися волонтери, які возили гуманітарну допомогу із Заходу України – на Схід. А потім поїхали на Волинь. В дорозі я плакала, бо ж не знала, що нас чекає на новому місці. Волонтери заспокоювали: «Все буде добре! Ми вам хатину підготували – є де жити». Я не переставала хвилюватися, бо ж і грошей не мала, і таку велику відповідальність на себе взяла – крім дитини з інвалідністю везла двох людей, які – вже в літах. І була дуже вдячна волонтерам, коли у Камені– Каширському побачила, що й хатина нас чекає (до нашого приїзду, а прибули ми 10 жовтня, і воду в будинок провели, туалет зробили), і все необхідне для життя, бо ж їхали сюди з кількома сумками. Тут нам все дали – і постіль, і посуд. У районній державній адміністрації одержали візочок для Даші, бо наш ще вдома поламався, й доводилося доньку на руках носити. Зараз, до речі, ще один маємо – через фейсбук-групу, в якій спілкуються такі ж мами дітей з інвалідністю, він нам дістався безкоштовно – лише за пересилку  треба було заплатити… 

Уже першої осені Юля посадила часник, а навесні разом із чоловіком взялися  обробляти грядки, що облогували біля хати, й господиня, яка звикла мати все своє, засівала їх, засаджувала. В цьому році город ще розширили. З вдячністю жінка говорить про господаря хати, який дозволив їй на землі хазяйнувати. Вона тепло відгукується про лікаря, який допоміг переоформити інвалідність Даші:

– Після того, як сім місяців прожили у підвалі, ми не могли на сонце надивитися, надихатися чистим повітрям. А тут ще й така людська чуйність. Начмед (прізвища його не пам’ятаю) мене в кожен кабінет сам завів, не покинув нас із Дашею, поки не пересвідчився, що проблема вирішена. І сімейний лікар доньки дуже добре ставиться до неї. Коли ми прийшли на прийом, то вона спустилася до Даші на перший поверх, щоб обстежити. У нас, вдома, якщо чесно, лікарі до хворих пацієнтів не будуть спускатися. А як вразило, коли до  нас із Дашею підійшов біля лікарні молодий чоловік  й дав доньці гроші. На моє заперечливе: «Для чого? Не треба» – він тільки відповів: «Лікуйтеся».

Жінка, правда, бідкається, що їхнє житло – тимчасове. Господар сказав: «Живіть, хазяюйте…». Але попередив, що на першу вимогу хату треба буде звільнити, бо в його планах – будівництво на цьому місці.  

– А повертатися ні нашій сім’ї, ні тим людям, яких я привезла сюди, вже нема куди. Знаємо, що наші будинки розбиті, – каже Юля Мартинова. – Поки йдуть бойові дії, ніхто не оцінить завдані збитки. Тобто компенсацію одержати нереально. І заробити на своє житло не можемо, бо не ті у нас статки тут. Працює лише чоловік. Та й то на мінімалку, а я сиджу з Дашею. Живемо, по суті, на виплату від держави, яку маємо як переселенці. Тож і думаю, буває, мрійливо: «Може, спонсор знайдеться й допоможе нам купити свій будиночок»?.. 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ