Листи до ранкової кави

Коли благовірний ішов на роботу, Олеся готувала собі міцну каву, і, стоячи біля вікна, смакувала гірким напоєм. Безмежне поле, високе небо, далекий горизонт і тиша у квартирі. Це заспокоювало. А увечері знову починалися традиційні безпідставні докори, порівнювання з іншими, звичайно, достойнішими, жінками…

Перед тим, як назавжди зачинити за собою двері квартири колишнього чоловіка, Олеся підійшла до вікна. Попрощатися з полем і небом. «Ти щось забула? – почулося за спиною. – Чи, може, хоча сльозу видушиш? Нормальні жінки так не йдуть».

Жінки не йдуть від нормальних чоловіків, хотілося сказати. Передумала.

«Такі, як ти, приречені бути самі. Думаєш, твої впертість і гордість комусь потрібні? І, взагалі, ти була великою помилкою мого життя», – знову кинув у спину колишній.

Олеся поклала на стіл уже не свої ключі. Такої порожнечі в душі давно не було. «То ти справді не забереш кухонних меблів? Я…». «Не заберу!» – мовила спокійно і переступила поріг уже чужої квартири.

…На вечірку йти не хотілося. Олеся розуміла, що Катя ображатиметься, десяток разів буде телефонувати. Катерина – гарна подруга, все розуміє. І вечірку затіяла, щоб витягнути Олесю «на люди».

Сердито задзеленчав телефон. «Ти де? – шаленіла Катя. – У мене гості голодні. Я їм локшину на вуха вішаю, мовляв, найкраща подруга на роботі затримується. Мусимо зачекати. Словом, так: якщо не прийдеш – забудь назавжди про моє існування!».

Катерининих гостей Олеся знала. Крім одного. «Хто це?» – запитала. «А, товариш із-за кордону. Зі Штатів. Його привели Кузьменки. Якийсь їхній родич. Не був у краї сто років. Нарешті вибрався. Могли б попередити, що не самі прийдуть». «Катю, не страждай. Вже й так тарілок на столі ніде ставити. У них там усе скромніше». «Це в них. А у нас – по-іншому…».

Олесі випало сидіти поруч із товаришем із-за кордону. Упереміж україно-англо-російською підтримували світську бесіду. У товариша свій невеличкий бізнес, гарна родина. Наступного разу привезе до краю дружину. «А ваш чоловік на роботі?» – поцікавився новий знайомий. «У мене його немає!», – відповіла. На цьому розмова про особисте була закінчена. Перейшли до політики…

За роботою і клопотами Олеся не згадувала про вечірку, аж поки до квартири вихорем не влетіла Катерина. «Ти пам’ятаєш родича Кузьменків? Так ось, Кузьменчиха у мене попросила твою адресу». «А хіба вона її не знає?». «Та, ні, не домашню. Електронну. Тобто, адресу попросив її родич зі Штатів. Він хоче тебе з кимось познайомити. Чекай листа!». «Катерино, я листи від незнайомих адресатів не читаю. Ще вірус хтось пришле». «Олесько, гіршого вірусу за твого колишнього немає і бути не може. А все решта – дурниці!».

Послання із-за океану прийшло суботнього ранку. Через енну кількість вибачень далекий і невідомий Тім просив прочитати його листа і, по можливості, дати відповідь. Запевняв, що йому дуже сподобалися фотографії з нашого уікенду і розповіді друга про Україну. Оповів про себе і свою родину до сьомого коліна. Похвалив український народ за здобуття незалежності від росії. І поставив півтора десятка різноманітних запитань. А кажуть, що американці позбавлені емоцій!

«Ти мусиш відписати! – категорично заявила Катерина. – І жодних не буду та не хочу!». Катя з упертістю настирливого ревізора контролювала процес листування.

Олеся отримувала листи щоранку. Тім виявився великим романтиком, не дивлячись на свої далеко за сорок. Він умів гарно про все розповідати. Олеся смакувала цими посланнями разом із своєю ранковою кавою. І коли одного разу не побачила чергового листа, засумувала. Навіть настрій пропав. Лист прийшов увечері. Тоді й Олеся тоном ображеної дитини написала: «Тім, моя ранкова кава не мала гарного смаку. Бо чомусь запізнився твій лист…».

І знову була енна кількість вибачень і обіцянка: листи до ранкової кави будуть обов’язково!

Вона пам’ятала слова колишнього благовірного: «Такі, як ти, приречені бути самі».

Олесі це листування нагадувало гру. Вона розповідала незнайомому чоловікові про себе, своїх друзів, роботу. А Тім влаштовував їй заочні мандри у найцікавіші місця своєї країни. Вона вже звикла, що кожного ранку прочитає традиційне: як твої справи? Як твій настрій? І побажання гарно провести день. А ще Тім висилав музичні файли – записував свою гру на фортепіано. Бетховен, Бах… Від цього Олесина ранкова кава набирала особливого аромату. Цей запах нагадував забуте почуття… Олесю це бентежило. Вона пам’ятала слова колишнього благовірного: «Такі, як ти, приречені бути самі».

«Катерино, нічого з цих гарних листів не вийде, – сказала якось подрузі. – Хоча я вдячна і Кузьменкам, і їхньому американському родичу, і Тіму, і тобі. На душі трохи стало світліше. Поменшало образ. Це є справді гарна гра. Схожа на казку. Але пора повертатися до реальності. Ці ранкові послання… Розумієш, я почала звикати до них. А коли вони перестануть приходити, буде дуже боляче…».

«Олесю, не драматизуй ситуацію, – як завжди пішла у наступ Катька. – Твоєму колишньому треба писок натовкти. Через нього свою долю обминеш. Інша жінка мала б за щастя отримувати такі листи, а не чути кожного Божого ранку: «Гей, ти, моїх шкарпеток не бачила?!».

Якось увечері дався чути колишній: «Олесько, до тебе якась Надя телефонувала. З Італії». «І що ти їй сказав? Дав мій новий номер телефону? Це – моя шкільна подруга». «А що, я зобов’язаний давати твій номер телефону? Я сказав, що тут така ніколи не жила».

Через півгодини телефон обізвався знову. «Чого йому ще потрібно?», – спересердя вигукнула сама до себе Олеся.

«Привіт! Як справи? Як настрій?..» – запитував Тім.

Більшої половини сказаного Олеся не зрозуміла. Чужа мова, хвилювання… Тім запитував, які квіти вона любить. Це ж треба було сказати – жовті троянди. А ще говорив, що збирається приїхати в гості. «Тебе зустріти?» – запитала. «Ні, я сам тебе знайду!» – відповів. «Коли?». «Це – сюрприз. Ти мені пробачиш?». «Я люблю сюрпризи. І твої листи до кави». «А я люблю твоє ім’я і твою дивну країну!».

«Катерино, ти уявляєш, Тім хоче приїхати. Але я не готова його зустріти. Тобто… Я боюся… Я…». «Олесю, він твою адресу знає? Знає! А як добратися з аеропорту – це його клопіт. Не в джунглях живемо. Наших жінок в італіях, іспаніях, португаліях також ніхто не зустрічає. І що, не дають собі ради?!».

… У суботу надвечір у двері Олесиної квартири несміливо постукали. Напевно, сусідська Наталя з черговим домашнім завданням. Батьки не пускають дитину на вулицю, поки не зробить уроків. «Заходь, Наталочко!». Стукіт повторився. Олеся відчинила двері. Спершу «переступив» поріг… величезний букет жовтих троянд. А за ним: «Привіт, Олесю! Як справи? Як твій настрій? Я — Тім. Я маю тобі сказати… Я маю тебе запитати… Я приїхав сказати, що я тебе знайшов…».

Читайте також: «Сьогодня Свята Трійця: що не можна робити».