«Їм адвокат у Тік-Тоці сказав, що можна не служити»

Рауль ЛОСАНО, 67-річний аргентинський спеціаліст, головний тренер національної збірної України з волейболу, про демарш «зірочок» головної команди, які відмовилися приїжджати у збірну (і без них з оновленим складом Україна під керівництвом південноамериканця нещодавно виграла «Золоту Євролігу». – Ред.): 

 «Чесно кажучи, для мене це був справжній шок – відмовлятися грати за національну збірну. Я був упевнений, що таке неможливо в принципі, а в країні, яка третій рік перебуває в стані війни, – і поготів. Адже я приїхав сюди, щоб допомогти українцям, щоб ще більше підняти престиж цієї країни на міжнародній арені. І раптом – таке…».

Олексій ГОЛОБУЦЬКИЙ, політолог, про перенесення війни на територію росії:

 «Один із найголовніших підсумків тижня – нарощення ударів наших дронів по території рф. Зокрема, останній тиждень став рекордним по атаках дронів СБУ на їхні нафтогазові об’єкти…
У російських соцмережах на відео з пожежами та вибухами, окрім великої кількості мату, є ще й запитання на кшталт: «А нас за что?». Думаю, тут кожен українець зможе відповісти без проблем. Однак саме перенесення війни на територію рф – украй позитивний для нас фактор. А нарощення інтенсивності ударів – не тільки економічно б’є по рф, а і змушує її жителів ставити незручні запитання. Поки в основному – на відео на фоні пожеж. Але ж треба з чогось починати, чи не так?».

Олександр МОРОЗОВ, сержант ЗСУ, про тих, на кому тримається армія:

 «…«Як треба – то треба», – знизав плечима 55-річний курсант, і пішов бігти смугу перешкод. А 25-літній адвентист сьомого дня втік з «учебки», бо йому Бог не дозволяє вдягати форму, пастор – нести службу, а адвокат каже, що «ніц тобі не буде, тікай».
Майже всі патріоти, альтруїсти і пасіонарії закінчились ще до 2024-го. Зараз армія тримається на «дядьках 45+». Коли закінчаться «дядьки», скоріше всього, ті, хто залишиться, – дістануть білий прапор, бо ці події сьогодення не про них, їм адвокат у Тік-Тоці сказав, що можна не служити».

Ганна ГІН, журналістка з Харкова, про черговий обстріл росіянами Харкова, коли бомба влучила в житловий будинок:

 «По суті, ми всі – смертники. Кожен, хто залишається в місті, розуміє: завтра це може бути його будинок, його близькі. І цією жінкою із сьогоднішніх новин – «… миттєво загинула на зупинці тролейбуса» – може бути будь-яка з нас. Завтра.
Але я хочу сказати: не можна звикати до війни. Світ щоразу має чути слова: черговий злочин кремлівського режиму. Чергове безкарне вбивство. Черговий терористичний акт путіна і його поплічників».

Денис КАЗАНСЬКИЙ, журналіст, про зізнання зрадника України:

 «Колишній міністр освіти України Дмитро Табачник, який зрадив свою країну і підтримав убивство українців, визнав, що разом із російською армією йшов до Києва у лютому 2022 року, щоб працювати в окупаційній адміністрації. Це ще одне спростування брехні путіна про те, що він не збирався «брати» Київ. Якщо не збирався – навіщо тоді було тягнути з собою Табачника та інших зрадників?».

Володимир ЄРМОЛЕНКО, філософ,  про Тараса Шевченка, який знову мав рацію:

 «Аж пекло злякалось». Запала в душу ця Шевченкова фраза з «Великого льоху». Для багатьох літератур і культур «пекло» – це метафора. Для нас дуже часто – недостатньо точний опис реальності. Занадто декорований… Те, що відбувається в нас сьогодні, і відбувалося багато разів у минулому – це щось більше, ніж пекло. Це ще нижче. Тому пекло лякається. В його очах страх… Навіть пекло тут не витримує. Навіть йому треба до терапевта».

Павло КАЗАРІН, журналіст, воїн ЗСУ, про страхи Заходу:

 «Коли вони (на Заході. – Ред.) розмірковують про наслідки війни – лякаються російської поразки. Їм ввижається в цьому загроза ядерного удару. Загроза неконтрольованого розпаду імперії. Другий фронт у країнах Балтії та диверсії у центрі Європи. Але їм не завадило б запитати себе про те, що буде в разі поразки України. Мільйони біженців. Концтабори і репресії. Десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Гуманітарна катастрофа та російські танки біля кордонів Альянсу. А головне – переконаність москви в тому, що вона зуміла виграти перший акт війни з Північноатлантичним альянсом».

Ян ВАЛЕТОВ, письменник, про те, чому навіть зафіксовані на папері мирні угоди ніколи не примирять українців та росіян:

 «Спроба перетворити цю війну на чергову вітчизняну росії вдалася на славу. Школярі, які пишуть листи на фронт, бабусі, що несуть останню сотню «хлопчикам», дитячі малюнки, уроки мужності... Герої Бучі та Ірпеня – дуже зворушливо, чи не так? Мине 50 років, а багато хто з цих убивць ще будуть живі і ходитимуть у школи як ветерани. І пам’ятники цим тварюкам стоятимуть у скверах і на площах. І покоління російських дітей зростатимуть на прикладах героїв СВО, що надихають. Героїв російсько-української війни. На прикладі вбивць, ґвалтівників, мародерів. Це – навіть не стіна і рів з крокодилами. Це – прірва з киплячою лавою. І жодне примирення чи перемир’я цього не скасує».