Волинське Підріжжя починається з обійстя… американця

«Я радий, що вернувся в Україну, але тут є свої нюанси» 

У 1989 році, коли покинути Радянський Союз родину Кушніренків змусило переслідування радянською владою за релігійні переконання, Віктор був п’ятнадцятилітнім юнаком. Виїжджали не з Підріжжя, а із Сокаля, що на Львівщині, де якийсь час жили. Але їхнє коріння – тут. Тож повернувся Віктор, вже зі своєю сім’єю, саме сюди. Більше того – побудувався він на обійсті дідуся Івана, котрому Бог дарував 110 земних літ.

 

У 2008 році на Волинь переїхав чоловік, а сім’ю перевіз, як розповів, – у 2010-му, коли було куди везти. До речі, океаном доправляв з Америки і дерево на хату, і меблі, необхідну побутову техніку. Щоб уявити, яке то було сімейство, скажу, що у подружжя  Віктора й Світлани Кушніренків на той час було семеро синів і дочок, які народилися у США. І серед них – двоє дуже дрібненьких. Найменша Анжела мала всього три місяці, трохи старша Лілія, – три роки. Тож свій перший переліт через океан і не пригадають. Правда, Лілія при зустрічі сказала, що уривками пам’ятає їхній дім в Америці – «інколи спливає в уяві, як у хаті, яка була на два входи, бігали, гралися».

Океаном доправляв з Америки на Полісся і дерево на хату, і меблі, необхідну побутову техніку.  

А четверо дітей Кушніренків народилися вже у Підріжжі. Старші, ті, що вперше побачили світ на далекому континенті, виростали до повноліття і їхали в Америку. Двоє синів вже й свій будівельний бізнес там мають. І тепер, коли глава сімейства час від часу їздить за океан на заробітки, то працює на фірмі синів. До речі, батько, по сусідству зі своїм обійстям, збудував у Підріжжі два будинки для старших дітей. Вже мають тут житло донька Вікторія, син Веніамін. Бо таки в Україні планують колись жити, й це є мрією батьків. 

Староста Василь Кантерук насамперед розповів про американця, як у Підріжжі називають Віктора Кушніренка, бо це «всім господарям – господар: він і болото зумів осушити, й тепер там зернові ростуть».

А як пану Віктору живеться у Підріжжі, чи не шкодує, що покинув Америку – країну, в яку так багато людей прагнуть потрапити в пошуках кращого життя? Коли про це зайшла мова, чоловік сказав: 

– Я радий, що вернувся в Україну, але тут є свої нюанси. Не завжди прийняті закони працюють – буває, що суперечать один одному. Я тримаю велику рогату худобу (зараз – найбільше за всі роки: сорок голів, з них шість – дійні корови, решта – м’ясна порода. – Авт). Мені треба  її десь випасати. А на те, аби взяти землю в довготривалу оренду, яка передбачена законодавством України, пішло тринадцять років. Попередній голова сільради на мої аргументи, що маю велике сімейство, тож треба хазяйнувати, щоб прогодувати, говорив так: «Якої біди ти наплодив стільки дітей?». І від людей доводилося різне чути. Було, що подзвонив один чоловік у сільраду й сказав, що йому смердить коров’як. Добре, що у відповідь нинішнє керівництво знайшло слова на мій захист: «Ти добре бачив, де будувався. Він (Кушніренко. – Авт.) – перший там був».

Маючи велику сім’ю, відповідно плануючи вести господарство, Віктор Кушніренко ще й через це обрав для будівництва двір свого діда – місце на околиці села. Тут – хутірське роздолля, де худобу на пасовищі видно з вікна, де діти біля хати можуть пограти у футбол, а до лісу – рукою сягнути, тож не будильник будить вранці, а пташки своїм співом.

«Кадри, на жаль, втрачаємо – на війну мобілізують чоловіків»

Отож, від обійстя американця, як тут найчастіше називають Віктора Кушніренка, з якого починається Підріжжя, почалося знайомство із селом. А продовжилося тим, що староста розказав і показав те, чим воно сьогодні живе. 

– Літо – це та пора, коли ліс виручає, – розповідає Василь Олександрович. – Люди пішли по ягоди – вулиці спорожніли. До того ж ціна в цьому році хороша – уже по вісімдесят гривень за кілограм чорниць платять заготівельники. У нас же агропідприємства нема, треба думати, де копійку заробити. Дехто у лісництві працює. А чимало – на пилорамі. 

От про пилораму, а точніше – ТзОВ «Західні ресурси», була окрема розмова вже безпосередньо на підприємстві. Ми зустрілися з інженером із заготівель Петром Костюком.

– Рік заснування пилорами – 2015-й, – розповідає Петро Артемович. – У наступному році відзначимо десятиліття. У нас працевлаштовані – до тридцяти людей із сіл Велицької громади, зокрема й мешканці Підріжжя, яке теж належить до неї. Зарплату, а вона – від виробітку, непогану мають. Кожну другу п’ятницю, без затримок, одержують гроші. Звичайно ж, податки платимо до місцевого бюджету. А, крім того, надаємо селу спонсорську допомогу. Староста каже, що вона – вагома. 
Якщо вже конкретніше, то на потреби школи підприємство виділяє кошти, на облаштування, як це було в цьому році, кладовища. Самі мешканці скидалися грішми. Але, як наголосив староста, більш як п’ятдесят відсотків від суми, яка пішла на придбання і встановлення огорожі, викладення бруківки – це внесок ТзОВ «Західні ресурси», яке очолює Володимир Карп’юк.

 – Кадри, на жаль, втрачаємо, – на війну мобілізують чоловіків, – і про цю проблему говорив Петро Костюк. – Перебиватися доводиться тим, чим є. Жінки, старші чоловіки замінюють тих, хто стає бійцями. Виходимо якось зі становища. Будемо, думаю, бронювати хоч якийсь відсоток працівників, бо залишимося без спеціалістів. Кадри в нас – хороші, по три – п’ять років працюють. Руку вже набили, тож із ними проблем нема. В нас не спеціалістові нема що робити, бо в цеху – складне сучасне устаткування. Велика відповідальність на всіх ділянках виробництва. Ми ж працюємо на експорт, тож вимоги – особливо строгі.

«У 2002-му закінчила школу, а через тринадцять років стала її директором»

Про війну, яку росія веде проти України вже третій рік, і про те, як вона підкоректовує життя (сьогодні одні б’ють ворога, а ті, хто в тилу, допомагають, як можуть, нашим захисникам – інакше не може бути), говорила й директор Підрізького ліцею Ірина Бой­миструк. Адже як тільки потрапляєш у навчальний заклад, то відразу бачиш, що він не стоїть осторонь. На видному місці – жовто-блакитний прапор з автографами бійців. Його передали з передової як вияв подяки за волонтерство, до якого долучився учнівський та педагогічний колективи із перших днів повномасштабного вторгнення. Очільниця ліцею Ірина Андріївна говорить:

– Перші два тижні навчання було дистанційне, але вже тоді вчителі почали плести маскувальні сітки. А коли відновилися звичні заняття, то й учні долучилися. А ще вони формували енергетичні набори для бійців. Дуже активно взялися до збору пластикових кришечок, які йдуть на виготовлення матеріалу, з якого роблять протези, – в нинішньому році здали сорок сім кілограмів, до виготовлення окопних свічок. І, звичайно, – до благодійних ярмарків. Печуть різні смаколики і продають, а виручені кошти  йдуть на допомогу Збройним силам України. А ще донатимо, наприклад, на автомобілі, які так потрібні бійцям у зоні бойових дій, співпрацюючи із нашими колишніми випускниками.

Ірина Боймиструк – місцева. У 2002-му закінчила Підрізьку школу, здобула вищу освіту (навіть дві, як зазначила в розмові) й через тринадцять років стала її директором. Три роки тому відзначили 50-ліття навчального закладу, в якому тепер здобувають освіту 143 учні. У ліцеї обладнано музейний куточок, де можна побачити й українські вишивані рушники, й предмети щоденного ужитку, які з часом опинилися десь на горищі односельчан-старожилів. 

– Хочемо, – сказала директорка, показуючи цінну для ліцею експозицію, – щоб діти знали й пам’ятали, як жили колись їхні предки, які предмети побуту їм служили. А то скоро забудемо, що таке рубель і качалка, якими колись прасували полотняні вироби, чи дерев’яні діжки, в яких жінки розчиняли й місили тісто на хліб. 

…Свого часу було у селі й гарне приміщення дитячого садка. На жаль, так сталося, що сьогодні воно стоїть із вибитими вікнами. А дошкільний заклад із неповним днем перебуванням дітей (по суті, тут готують хлопчиків і дівчаток до першого класу), яким завідує Валентина Малихіна, розташований в орендованих кімнатах будівлі ліцею.  

«Не моє рідне село, але я ним пишаюся»

Цього відрядження у село Підріжжя на Ковельщині могло б і не бути, якби не дзвінок у редакцію від Галини Азарової, котра там живе. Жінка захоплено розповідала про те, яке це гарне село, про людей, які творять цю красу. Мовляв, приїжджайте – не пошкодуєте. І справді шкодувати не довелося…

Галина Азарова, як виявилося – не місцева, але, як висловилася, «Підріжжя – не моє рідне село, але я ним пишаюся». Жінка – з російським корінням, але життя склалося так, що з дитинства, яке припало на повоєння, жила на Волині, у Маневичах. А років тринадцять тому купила хату тут, щоб бути ближче до сестри, котра мешкала у Ковелі. До честі жінки, у неї така гарна українська мова, що, якби не знала подробиць її життя, то записала б до волинянок, а то й – галичанок. Коли зауважила про це, то почула:

– А я ж закінчувала Львівський державний університет. Звідси й моя українська з галицьким акцентом. По правді, колись і російською могла розмовляти, бо на це ніхто й уваги не звертав – нібито було все одно. Тепер же, коли росія пішла війною на Україну, в якій я багато десятиліть прожила, говорю тільки українською, яка для мене – гонорова мова.

Галина Азарова не просто пишається селом, в якому живе, – вона знає і з великою повагою ставиться до людей, які дбають, щоб воно було гарним місцем для проживання і дорослих, і дітей. Тож від неї почула хороші слова про власницю торгової точки Людмилу Тарасенко, яка, облаштовуючи у центрі Підріжжя свій заклад, подбала і про дизайн ландшафту. І тепер там, де ще три роки тому були зарослі (про це говорив і староста села), – гарний куточок для відпочинку людей, де ваблять око розмаїті квіти.

І, звичайно, красу ми бачили біля житлових будинків. Галина Азарова, запрошуючи в Підріжжя, казала, що в селі – особлива культура житла, тут є багато господинь, котрі вирощують на своїх клумбах троянди, – з одною із них, Іриною Тол­стух, ми познайомилися. Жінка, до речі, за фахом – біолог, і показала красу, й розповіла, що вже років десять вони із матір’ю, Євгенією Іванівною, займаються квітами, стараються мати у своїй домашній колекції нові види й сорти. Правда, скромно зазначала, що «в людей ще кращі квітники біля хат».

– І все це – для душі, – сказала Ірина, коли мова зайшла про те, що квітникарство – не таке вже й дешеве захоплення, бо ж доводиться купувати саджанці. – На красі грошей не заробляємо. А ось нарізати букет, як хтось попросить, то завжди – будь ласка.