До труни Артемію поклали парашут, а мама заспівала синові останню колискову…

День народження без… іменинника

4 липня 2022 року. Минуло лише два тижні від загибелі Артема. Його мама, авторка ікон Іванка Крип’якевич-Димид, запросила знайомих і незнайомих на день народження… «Курки». Таким було його прізвисько з часів занять у «Пласті».
– Ближче до вечірньої години, на сам День незалежності Америки, народився наш Артем, – усміхаючись, розповідає пані Іванка. – Цього дня ми зазвичай частувалися отаким тортом! Назвали – «Кучерявий хлопчик». Пригощайтеся! 
Жінка пригощає синових друзів під звуки гітари – то пластуни згадують «Курку» піснями та добрими історіями. 

Помешкання Димидів нагадує мистецький прихисток. Заповнені книжками полиці, стара бойківська скриня, ікони, хатня капличка, гобелени, фарби та пензлі. А ще – світлини, на яких – Артем. Він і ще три сестри, і брат зростали в родині з патріотичними та християнськими цінностями. 

– Невдач нема, дитина експериментує, помиляється, падає, – розповідає Іванка Крип’якевич-Димид. – Якщо у сім’ї декларується чи наказується, що ти маєш християнський обов’язок в неділю йти до церкви, – це може викликати тільки огиду і спротив, особливо у підлітка. Інша річ, коли батьки живуть тими цінностями, і діти це бачать. Коли я мала зайвий літр борщу, то могла нужденного запросити до нас додому і нагодувати. Коли в мого товариша, Романа Корогодського, померла дружина, я покликала його жити до нас. І діти бачили, як виглядає сумна людина, як почувається хворий чи поранений. 

Серед Артемових предків – історик Іван Крип’якевич, репресований священник Артемій Цегельський. Сестри Климентія та Маґдалина пригадують, що батько щодня читав їм історії з книги «Житіє святих». 

– Переважно вони були мучениками, тож ми напам’ять знали всі можливі види катувань, – усміхається Маґда. – Але це також давало нам чітке бачення, що вони мали свою ідею і вірили в неї так, що готові були за це померти. Це по краплі назбирувалося у наших серцях та головах. Тато завжди казав: «Кожен має свій шлях до Бога. Ми, батьки, можемо тільки показати цю дорогу. Далі йти й обирати вам». 

– Вдома була цілковита заборона на телевізор, – додає Климентія. – Поки батьків не було вдома, ми з Артемом тишком дивилися мультики. Але батьки виявили це, тато все живлення від телевізора провів у шафку й замкнув її на ключ, який ховав у кишені своїх штанів. Ми знайшли його, зробили відбиток на пластиліні, занесли до майстра, зробили дублікат – і далі дивилися мультики. Коли батьки дізналися, то не сварилися. Навпаки, були захоплені нашою винахідливістю.

У великій грі

– Про такого життєлюба, як Артем, гріх згадувати з плачем, – розповідає пластун на псевдо «Гламур». – Вважаю себе його найкращим другом з дитинства. Він подорожував з багатьма, але перед кожною мандрівкою і після неї приходив до мене. Був максимально простий, тішився дрібничками. Водночас – мегарозумний, мав духовні орієнтири. Я трохи жив у Варшаві, роздумував, що робити далі. «Курка» постійно натякав, що Україна – найкраща. Так сталося, що власник моєї квартири сказав, що мушу покинути помешкання до кінця дня. Телефоную «Курці», кажу, що потребую допомоги. Він одразу: «Дай мені кілька годин. О 22-й буду й відвезу тебе до Львова». 

Батько привів Артема в скаутську організацію «Пласт» зовсім малим. Відтоді він пройшов всі етапи  – до виховника та курінного. Обрав військовий напрям. Перші навички отримав у таборі «Легіон». Там здобув особливу відзнаку – Лицарський хрест. Ним нагороджують лише найкращих. 

– Для Артема це називалося «щуку кинули в річку», – каже його мама. — Що може бути краще для дітей, аніж гра? А «Пласт» – це і є велика гра з прекрасними законами на безмежній території. Це – справжня дружба. Ти опиняєшся з хлопцями-ровесниками в однакових умовах, і там виявляються твої суперсили.

У «Пласті» Артем став «Куркою». І зберіг це прізвисько на все життя.

– Існує особливий ритуал, – розповідає «Гламур». – Діти-пластуни сідають довкола ватри. Кожен викрикує різні слова. Якщо ціле коло вирішує, що це слово тобі пасує, то мусиш вже бути «Куркою» чи «Гламуром». 

– Він мав дуже кучеряве волосся, воно стояло йому чубчиком. Говорив: «А що це таке? А що це таке?». Ніби кудкудакав. От і отримав прізвисько «Курка», – сміється мама.

Без гена страху 

– Підпиши мене так: «Колобок» – «Курки» друг», – просить Ромко, побратим Артема. Разом вони «пластували», долали Кіліманджаро, ганяли на мотоциклі американськими «гайвеями», працювали на Олімпійських іграх, їли львівські бургери та слухали вірші Сергія Жадана. А ще – возили собак і біоматеріали через Атлантичний океан. 

– Ми не робили нічого нелегального, але історії були небезпечними. Під час карантину мене попросили перевезти пса до Нью-Йорка для «кобіти» з української діаспори. Невдовзі пішли схожі замовлення. Протягом 2021 року я мав 15  «вильотів», «Курка» – 17. Потім я «збився» з тої теми, бо США ввели ембарго на ввіз тварин. Артем продовжував – ховав собак у наплічник. Коли підходив митник, починав голосно говорити, щоб заглушити псячі звуки. То дуже ризиковано, бо можна позбутися візи. Потім ми почали возити біоматеріали, і там було теж море історій. Ми мірялися, у кого більше бонусних миль. І, уявіть, з цією карткою нас, таких двох волоцюг, пересаджували в бізнес-клас. 

Друзі переконані: Артем не мав гена, який відповідає за страх. Димид жив драйвово. Його вабило небо й вільний політ до моменту, коли розкриється парашут. Шукав локації, звідки ще ніхто не стрибав. Тільки-но йому виповнилось 18 років, купив мотоцикл і вирішив поїхати в Ірак. Взяв собі за компаньйона чоловіка, якого знав тільки один день. У країну їх не пустили. Тоді подалися до сусідніх Ірану та Сирії. Протягом кількох років «Курка» відвідав 50 країн світу. Під час відрядження до США придбав Harley-Davidson, на якому проїхав від Мексики до Канади. 

У Львові поміняв свій Harley-Davidson на автомат Калашникова.

– Ми дуже класно все це сприймали, – розповідає Климентія. – А от для мами це була болюча тема. Вона вважала, що він просто шукає спосіб собі щось зламати. 

– Я і захоплювалася, і розуміла небезпеку, – пояснює пані Іванка. – Він просто без попередження зникав з дому. Якось я зготувала смачне пюре з кропом, гукаю: «Артемку, ходи вечеряти!». А діти кажуть: «Мамо, ти хіба не знаєш, він вже в Каліфорнії». Хоч вранці ще був удома. 

Тільки-но почалася Революція Гідності, Димиди поїхали до Києва. Глава родини – отець Михайло Димид (священник, перший ректор відновленої після розвалу СРСР в Україні богословської академії, нині – Український католицький університет) став капеланом Майдану. Навесні Артем вирушив до Криму. Сподівався долучитися до тамтешніх сил опору. Коли зрозумів, що нічого сам не вдіє, записався в полк «Азов». Потім став розвідником у складі батальйону «Гарпун».

«Вибачте за запізнення, можна зайти?»

Ранок 24 лютого 2022 року застав Артема в Ріо-де-Жанейро. Він зателефонував замовникам і категорично заявив: мусить порушити зобов’язання і повернутися додому. Там же придбав бронежилет і каску. На контролі в аеропорту пояснив, що так переживає за безпеку під час польоту. Коли перетнув кордон з Україною, виставив у соцмережу фото з підписом: «Вибачте за запізнення, можна зайти?». У Львові поміняв свій Harley-Davidson на автомат Калашникова. Додому забіг на кілька годин, аби перепакувати наплічник і попрощатися.

 – Я тішилася, що він у Бразилії, – каже Іванка Крип’якевич-Димид. – Мала надію: а раптом він «заб’є» на то все, бо вже повоював у 2014 році. Аж тут Артем пише: «Мамо, що у нас на сніданок?». Таки прилетів... Мене скував тваринний страх. Коли ми обіймалися на прощання, він був дуже теплий. 

У складі Сил спеціальних операцій Артем Димид займався розвідкою, і морською також. А 18 червня батькам повідомили страшну звістку: їхнього сина тяжко поранено біля села Біла Криниця на Миколаївщині. Через кілька годин він помер. Його останні слова були такі: «Я вижив».

– Перша думка: тепер наша сім’я – обрана, – розповідає мама Іванка. – Я відчуваю величезну повагу та вдячність до людей, які зараз там, на війні. Більшість з них – не військові, а програмісти, художники, підприємці. Але вони готові віддати свої життя за країну. Ці люди мають королівський маєстат (велич. – Ред.), це – лицарі найвищої проби. Всі ті пісні про січових стрільців, про УПА – ось вони, ці герої, нині є перед нами, як би не було боляче… 

До труни Артемові поклали парашут. На похороні мама заспівала синові останню колискову. 

– Це був крик нової мене, – пригадує пані Іванна. – Я – вже інша, ніж була до 18 червня 2022-го. Я не маю права на депресію, я маю діяти, ставати набагато сильнішою. У біді можна спиратися на бажання помсти, на ненависть. Але для мене це не є твердь. Коли є тиша, коли я медитую чи перебуваю серед природи, я хочу чути голос сина, питати його: «Де ти?». Я йому кажу: «Не бійся, все добре. Ти все зробив правильно». Коли ми були на цвинтарі, нагадала про себе його рідна стихія – вітер. Я заплющила очі та повністю віддалася йому. Було відчуття, ніби стою на вершині Кіліманджаро чи десь над американським каньйоном. Але не щоб кинутися вниз головою, а… злетіти. 

Марічка КРИЖАНІВСЬКА, «Локальна історія»