Про кохання розкаже… троянда. Історія на вечір

Знаходилася ця майстерня з приготування божественної кави в мальовничому куточку Кам’янця-Подільського – не в самому центрі, що звільняло її від навали випадкових роззяв, які в пошуках пригод ладні були шастати по всіх закладах, що траплялися їм на шляху, а трохи далі, на півдорозі до Старого міста. Кав’ярня слугувала притулком художникам, письменникам та іншим творчим особистостям. Нерідко вона була виставковою залою, літературним салоном і місцем зустрічі з Музою. Заклад на розі двох вулиць ставав прихистком для загублених душ – тих, які в круговерті сучасного життя, здається, втратили себе й відчайдушно намагалися відшукати. Невиправних романтиків, що заблукали у часі й просторі, розминулися зі своїми Ромео чи Джульєттами на кілька століть і тепер нудили світом, наче примари. Так, випадкової публіки там не було.

– Привіт, Денисе! Мені, будь ласка, еспресо! – втомлено промовив один із відвідувачів у пожмаканому сірому пальті та чудернацькому чорному капелюсі й смачно позіхнув. – Може, хоч це допоможе мені якось збадьоритися й відбути ще один марно прожитий день.

– Уже зроблено! – усміхнувся молодий чорнявий хлопчина, вправними рухами натискуючи потрібні кнопки на кавовій машині, звідки відразу потекла двома тоненькими цівками чорна й густа, як нафта, рідина. У повітрі з’явився запаморочливий запах свіжозвареної кави. 

– Цукру?

– Ні, дякую, – чоловік похапцем ковтав гарячий напій, аж очі зажмурюючи від терпкого присмаку на язику. – Гірка, як моє життя...

«Дивний... Хто ж тобі заважає додати цукру, вершків, а то й перцю?! Смак тоді кардинально зміниться! – подумки обурювався досвідчений бариста, маючи на увазі зовсім не каву. – Але хіба навчиш чогось людину, якщо вона сама того не хоче? Якщо їй зручно плисти за течією, бути бездумною амебою?».

Так, хлопець терпіти не міг бездіяльних, які тільки те й знали, що скаржитися. Занадто надокучливих, тих, які по життю керувалися принципом «бачу ціль, не бачу перешкод», теж недолюблював. А таких у його роботі вистачало. Можна згадати хоча б отих молоденьких панянок, які залітали всередину, створюючи навколо своєї появи ажіотаж, неприродньо метушилися, обклавшись сотнями пакунків після чергового шопінгу. Дівулі приїжджали на розкішних автомобілях своїх татусів, чоловіків або коханців, аби посмакувати якимось коктейльчиком, на позір створити видимість інтелектуальної бесіди та заодно переглянути кілька картин: «А раптом там є щось вартісне, яке через роки вартуватиме купу бабла?». Дівчатка «пропікали» баристу гарячими хтивими поглядами, проте згорда кидали:

– Мальчік, мєню прінєсі! Да побистрєй!

Тоді вони годинами вивчали його (і меню, і хлопця), детально розпитуючи, з чого складається той чи інший напій. Денис був уже ладний вилити їм на голову один із фірмових коктейлів, аби нарешті позбутися, бо ж інших відвідувачів ніхто не відміняв, а панянки поводилися настільки вередливо, що вимагали до себе суцільної уваги. Вони манірно складали губки бантиком, тикали наманікюреними пальчиками то в одну сторінку, то в наступну, наче ненавмисне торкаючись рук хлопця й непомітно погладжуючи їх, врешті, вибравши щось і покуштувавши, голосно незадоволено фиркали, як молоді конячки, але випивали все до дна. А тоді серед купи мотлоху, що залишали після себе, хлопець постійно знаходив поспіхом написані номери телефонів на серветці. Юнак викидав увесь отой непотріб туди, де йому й місце, – у смітник. Ох, як його дратували ті зманіжені лялечки, які вважали себе великим цабе.

Денис почав пригадувати свої останні любовні походеньки. Щось не складалося в нього з протилежною статтю. Більшість дівчат звикли бачити в ньому лише гарне личко та накачані м’язи. Але жодна не запитала, чим він займається у вільний час, яку музику слухає, які книжки читає... «Хлопцям потрібне лише одне», – такі фразочки доводили його до сказу. Ну звичайно, якщо ти більше нічого не можеш запропонувати! Ось і знову, ловлячи на собі погляди малолітніх школярок, які шукали перших амурних переживань, бариста підкреслено ввічливо й холодно приносив замовлення, всім свої виглядом показуючи, що він не збирається порушувати законодавство, упадаючи за неповнолітніми.

Дівчат свого віку теж ігнорував, адже не раз обпікався, знав: варто з’явитися на горизонті кращому кандидату (читай: багатому й поважному), як їх наче вітром здувало. Що зробиш? Природний відбір: виживає найсильніший. А сила в наш час у чому? У грошах! Ними, до речі, не проти були порозкидатися жіночки бальзаківського віку, дружини тих самих багатіїв, які якраз розважалися з тими ж самими дівчатами Денисового віку. Вряди-годи не одна давала зрозуміти, що може підкинути грошенят на нові джинси й дорогий годинник. Навзамін вимагалося одне: трішки ніжності й молоде треноване тіло. Отакі товарно-грошові відносини. Суцільні розчарування… Тільки-от Денис не вважав себе товаром. 

Хлопець настільки звик очікувати якоїсь каверзи, з першого погляду вгадувати, якою є людина, що навіть розгубився, побачивши у кав’ярні її. Вона не належала до жодної із Денисових категорій. Увійшовши одного разу до кав’ярні на розі, красуня з очима кольору гарячого шоколаду стала її завсідницею. Дівчину можна було побачити в будь-яку годину доби, наодинці чи з компанією, із планшетом на столі чи блокнотом у руках. Щоразу вона приязно усміхалася, замовляючи різні варіації кави, ніби намагаючись спробувати всі її смаки, скидала з себе тепле пальто чи курточку, капелюха чи милу в’язану шапочку, неодмінно закутуючи шию величезними шаликами всіх можливих моделей і кольорів, і сідала за столик край вікна. Довге каштанове волосся водоспадом розливалося по плечах, а непокірна гривка раз у раз спадала на очі. Дівчина бережно торкалася горнятка, гріла ним холодні руки, вдихаючи на повні груди неймовірний аромат кави. У цю мить очі її заплющувалися і на обличчі з’являлася ледь помітна усмішка.

– Справжнього фаната кави можна впізнати здалеку, – Денис сам не помітив, як опинився біля дівчини й заговорив із нею. Зрозумівши це, він ніяково всміхнувся. Вона мовчала. Гнітюча тиша глушила. Хлопець вже розвернувся, аби відійти геть, як почув її відповідь:

– Пам’ятаєте з «Сутінків»: «Ти – мій наркотик. Мій особистий вид героїну»? Ось так для мене кава.

– Я вам зараз дещо скажу, але, боронь, Боже, вам комусь у цьому зізнатися! – Хлопець не впізнавав себе. – Я, наче те дівчисько, прочитав усю сагу про вампірів!

– А екранізація виявилася лише жалюгідною спробою передати те, про що йшлося в книзі, – зітхнула у відповідь.

Денис кивнув головою й відійшов. Коли за деякий час хлопець оглядівся, то помітив, що незнайомка зникла, залишивши по собі лишень скручену із серветки крихітну трояндочку.

З того часу Денис почав крадькома стежити за дівчиною. Чекав, що вона намагатиметься продовжити їхнє знайомство або ж навпаки дасть зрозуміти, що вона – не його «поля ягода». Проте поведінка незнайомки завжди була незмінною. Приязна усмішка, філіжанка кави у витончених руках із довгими аристократичними пальцями, замріяний погляд у вікно, за яким повністю хазяйнувала осінь: розкидала жовте мереживо, вмивала дрібними сльозами вузенькі вулички, які вели в Старе місто, давала волю пустотливому вітру, який намагався вирвати з рук перехожих кольорові парасольки. Якоїсь миті вона хапала олівця й записувала щось у червоний блокнот або кидалася друкувати у планшеті, тихо стукаючи тоненькими пальчиками по сенсорній клавіатурі. А наостанок – паперова трояндочка із серветки. 

Залишаю по собі паперову квітку. Вона – не спосіб виявити свої почуття, а символ. Вона – то я, і лише тобі вирішувати, чи викинути її на смітник, чи пригорнути до серця.

Першу чорнявий бариста із зеленими глибокими очима викинув у смітник, та наступного разу придивився до цього нехитрого оріґамі, повертів у руках і, піддавшись хвилинній спокусі, засунув квітку в невеличку вазочку на барній стійці. 

Цинічний розум Дениса, який давно перестав вірити у справжніх і щирих людей, стверджував, що така поведінка таємничої незнайомки – не що інше, як спосіб привернути до себе увагу, захопити в тенета цікавості, але ж чому вона абсолютно не змінює своєї тактики? А паперових квітів тим часом все більшало, як і думок баристи про загадкову шатенку.

Того дня вона була якоюсь розгубленою. На вродливому обличчі – хвилювання, руки злегка трусяться, а в очах – озера невиплаканих сліз. Кілька ковтків кави, мелодійний дзвінок на мобільний, зірвалася й побігла. Хлопець підійшов до столика, щоби там навести лад, і помітив, що дівчина, збираючись поспіхом, забула планшет. 

Ніч, наче темна вода, розливалася вулицями міста. Денис зачинив двері кав’ярні й присів на стілець, який ще зберігав тепло останньої відвідувачки. Знав, що це негарно, що влазить у чийсь особистий простір, проте руки самі ввімкнули сучасний пристрій, а пальці, наче граючись, бігали сенсорним екраном.

Чи задумувалися ви, скільки нового можна дізнатися про людину з її комп’ютера? Музичні вподобання, книжки, робота, розпорядок дня... Людина – наче на долоні! Денис заходився читати прекрасні віршовані та прозові рядки, з яких віяло шаленим коханням. Хлопець аж позаздрив тому щасливчику. Наштовхнувся на нещодавній документ, відкрив його. 

«Поглянь на мене, милий. Невже ти не помічаєш, скільки туги в моїх очах, невже не розумієш, що я приходжу щодня сюди лише заради тебе?! А ти – такий гордий і неприступний, вже давно виніс кожному вирок, знаєш, що в кого на серці, хто чого вартий. Не даєш жодного шансу, жодного права на помилку. Звик усіх одним «миром мазати». Ловлю інколи твої погляди, з якими ти відходиш від ефектних панянок, які лізуть тобі в душу. У них стільки зневаги, осуду, а ще – бездонний океан печалі. 
Я побачила тебе вперше в парку за етюдником. Ти старанно змішував кольори на палітрі й обережними, делікатними мазками «пестив» папір. На ньому вирувало життя, а барви були такими соковитими та яскравими, що мені захотілося підійти й торкнутися малюнка рукою. Але я стояла, наче вкопана, дивилася на твій мужній профіль, суворо стиснуті губи. Тоді для тебе не існувало нікого на світі. Власне, як і тепер. Пізніше я цілком випадково зайшла в невеличку кав’ярню, яку порадили мені друзі, і знову зустріла тебе. Закохалася в твою каву. Скажи, любий, ти в усе, за що берешся, вкладаєш душу? Цікаво, яким би ти був, коли б закохався?.. Пірнув би в пристрасть із головою, віддав би всього себе? Віддай себе мені!

Я знаю, яку музику ти слухаєш, які книжки читаєш. Ти здивувався б, скільки можна дізнатися про людину, просто спостерігаючи за нею, дивлячись, що вона робить, як спілкується з іншими, що розповідає. Я думаю про тебе. Чи кохаю? Не знаю. Але ти є в моєму житті. А я в твоєму?.. Залишаю по собі паперову квітку. Вона – не спосіб виявити свої почуття, а символ. Вона – то я, і лише тобі вирішувати, чи викинути її на смітник, чи пригорнути до серця. Ніяк інакше я тебе не потривожу, боюся побачити в твоїх очах отой осуд. 

Сьогодні мені дуже погано. Одна моя подруга зважилася на страшний вчинок. Я просила її цього не робити, не брати гріх на душу, подарувати шанс на життя ще ненародженому немовляті, але вона – вперта... Тільки й торочить: «Не час». Я проплакала цілу ніч, але нічого зробити не можу. Мені…».

На цьому місці документ обірвався – незнайомка квапилася покинути кав’ярню. Денис задумався на якусь мить, а потім схилився над екраном. За деякий час заховав планшет у надійному місці й пішов додому.

– Привіт! Пам’ятаєте мене? – До Дениса усміхалася кароока незнайомка, яка завжди сідала за столик край вікна. – Я вчора поспішала й десь загубила свого планшета. Ви раптом його не знаходили? 

– Аякже! – хлопець пішов у комірчину та повернувся звідти не з порожніми руками. – Ваш? 

– Я вас люблю! – Дівчина аж поплескала в долоні, а смарагдові озера очей Дениса наповнилися теплом. – У ньому – все моє життя! Стільки всього неможливо було б відновити, якби я його справді втратила! 

– Може, кави? Заклад пригощає! До речі, ви вчора так поспішно втекли… Були якісь проблеми? 

– Та ні, вже все гаразд! Я була потрібна подрузі. Тішуся, що вмовила її не робити одну дурницю, – засміялася, аж світ навколо став веселішим, і попрямувала до свого столика. Скинула з себе кумедну шапочку з пухнастим помпончиком, яскраво-жовте пальто та ввімкнула планшет. Натиснула на останній документ, ковтнула щойно принесеної кави і ледь не захлинулася: останні написані слова були зовсім не її! На білому екрані чорніли літери:

ПІДЕШ ЗІ МНОЮ НА ПОБАЧЕННЯ?

На щоках дівчини раптом розцвіли маки, вона блискавично обернулася до барної стійки: Денис стояв і пильно дивився на неї, пригорнувши до серця вазочку, повну крихітних трояндочок із серветок.

Вiолiна СИТНІК, оповідання з книги «Теплі історії кохання» (видавництво «Брайт Стар Паблішинг»).