«Ти коли-небудь танцювала танго під дощем?».
Танго з дощем. Історія на вечір
Станіславова мама вийшла заміж «не за того», тому була відлучена від сім’ї. Інзі, на відміну від старшого брата, нічого не дісталося у спадок. Петро дуже кохав дружину і на свою зарплату рядового інженера намагався потішити якоюсь дрібничкою. А ще відчував провину за те, що Інга через їхнє кохання впала в немилість родини
…Коли зносилися старі запаси, Інзі довелося забути про вишукане зручне взуття, яке «діставали» батьки-посадовці, модні сукенки, пальтечка… А як народився Станіслав, батьки Інги не захотіли бачити внука. Лише Борис, брат, потай від рідні навідував її сім’ю, приносив подарунки, бавився з маленьким племінником.
…Інга рідко взувала ці туфлі. Берегла їх. Це була дорога імпортна річ з її минулого життя. Станіслав пам’ятає: мама завжди дивилася на туфлі зі смутком. Бувало, взувала і на пальчиках, аби стуком підборів не потривожити сусідів із нижнього поверху, ходила по квартирі. Мамині рухи були граційні та вишукані. Інга гарно танцювала. Вона ніколи не дефілювала по квартирі у цих туфлях при татові. Не хотіла, аби він почувався ніяково, бо не може купити їй гарних речей. Син зрозумів це пізніше…
…Станіслав любив малювати. І в школі, і в інституті був одним із кращих.
– Можливо, наш син стане відомим художником, – мрійливо казала Інга.
– Так воно й буде, – відповідав Петро.
Він не те що на словах – навіть подумки не перечив дружині. Тому, що кохав. Тому, що не минало відчуття провини…
…Матвій, найкращий товариш Станіслава, був прибічником соцреалізму. «Симфонія» труб, «щасливі» колгоспниці, передовики виробництва… Станіслава це не цікавило. Він творив на мольберті красу – витончені жіночі образи. Схожі на маму. І взуття… На його картинах неодмінно було вишукане жіноче взуття. Й багато дощу…
– Друже, твої картини не потраплять на жодну виставку. Спробуй створювати щось людське, – радив Станіславові Матвій.
Вона ніколи не дефілювала по квартирі у цих туфлях при татові. Не хотіла, аби він почувався ніяково, бо не може купити їй гарних речей.
– Інакше не вмію.
– Мені б твій талант… І знаєш, твої картини… вони чужі нашому суспільству. Це там, на Заході, жінки дозволяють собі всі ці штучки… А в нас усе скромно. Як повинно бути.
– Звідки ти знаєш, як має бути? Та й усе в цім світі змінюється. Може, й наших жінок та дівчат колись показуватимуть у кіно не з розвідними ключами, за верстатами на заводах, а…
– Ну-у-у, це ти вже загнув. Вважай, я нічого не чув…
…Ліля познайомилася зі Станіславом на молодіжній вечірці. Прийшла туди з іншим хлопцем, а додому проводив Станіслав. Вона не була художницею. Це її вже колишній хлопець «трохи щось малював». Так він любив казати. Ліля ж щойно почала працювати в бібліотеці.
Дорогою додому Лілю зі Станіславом наздогнав дощ. Теплий літній дощ.
– Ти коли-небудь танцювала танго під дощем? – запитав хлопець.
– Ні. І я не вмію танцювати танго, – відповіла зніяковіло.
– То спробуй!
Він рухався легко, гарно. А в неї виходило незграбно. Вони сміялися. Дощ тупцював довкола них. Певно, також не вмів танцювати танго…
…Станіслав зачарував Лілю своїми картинами. Нетутешні на них жінки. З іншого світу… Ось ця босоніж, на пальчиках, танцює під дощем. У довгій сукні кольору стиглого сонця. В руках – вишукані туфельки. Таких Ліля ніколи не бачила в їхньому універмазі. А ця
– наче хоче спинити вітер чи наздогнати його. Одинокий силует цієї жінки губиться у вечірній імлі серед сивих будинків старого міста. Ще одна – припала вустами до пелюсток мокрих квітів, немов спиває з них дощ. А сліди цієї жінки вітер ховає у хвилях жовтого листя…
– Яка краса, – мовила дівчина. – Мабуть, у тебе багато шанувальниць, тобто поціновувачів.
– Ці картини мало хто бачить.
– Чому?
– Я пишу не те, що треба…
…Їхньою молодіжною тусовкою зацікавилися люди із серйозної інстанції. Бо вільнодумство собі дозволяють. Мабуть, хтось «настукав». Поцікавились і Станіславовими роботами. Суворий дядько важким поглядом розглядав на картинах витончені жіночі фігури у легких шатах.
– І де ви такі беретеся? – промимрив.
Хлопець не зрозумів: це стосувалося жінок на картинах чи художників.
…Станіславової матері не стало через кілька місяців після того, як занедужала. Здавалося, без неї оселя перестала дихати. Якось натрапив на мамині улюблені туфлі.
– Як гарно вона в них ходила, – сказав Петро, побачивши в синових руках взувачку Інги.
– Але ж вона…
Її батьки нашого кохання не сприйняли й не простили. І їй це завжди боліло. Мені також…
– Не хотіла, щоб я бачив. Та мама інколи не чула, як я заходив у квартиру. Але вона нічого не знала. Це була її таємниця. І втіха. Її батьки нашого кохання не сприйняли й не простили. І їй це завжди боліло. Мені також…
Станіслав із батьком тоді проговорили майже до ранку. Петро багато розповів синові…
…Ліля стала уникати Станіслава. Він її перестрівав, запитував, що сталося. Вона ж намагалася якнай-
швидше піти геть. Вони довго зустрічалися, а він так і не запропонував їй заміжжя. Навіть не натякнув. Образилась, певно…
…Майже відразу, як розпалася країна недорозвиненого соціалізму, виїхав із родиною за кордон Борис. А згодом покликав до себе племінника.
– Станіславе, ти щасливий, але вдома тобі нічого «не світить». І не знаю, чи «засвітить». А тут, якщо захочеш, «проб’єшся». Інга, мати твоя, мене підтримала б.
…Речі уже зібрані. Днями вирушає в незнайомий світ. Але перед тим мав побачити Лілю. Він і досі її кохав.
– Я зустрічаюся з іншим хлопцем, – сказала дівчина. – З Матвієм.
– З моїм товаришем? А він не зізнався. Але ж чому?..
– Станіславе, не запитуй нічого.
Він прийшов до бібліотеки перед самим від’їздом. Передав Лілі свою картину і короткого листа. Написав, що виїжджає назавжди. А картина була та, на якій жінка у довгій сукні кольору стиглого сонця босоніж танцює під дощем. Тільки тепер дівчині здалося, що замість дощових крапель у незнайомки на обличчі –сльози…
Ліля вийшла заміж за Матвія. Та щасливою не стала. Безталанний художник підпрацьовував то тут, то там. Єдині «шанувальники» його «таланту» – товариші по пляшці та грі в доміно у дворі їхнього будинку. Врешті Лілі все це набридло, й вона виставила
Матвія з хати та зі свого життя. На прощання кинув:
– Я обманув, що ти мала б проблеми, якби й далі зустрічалася зі Станіславом. Система змінювалася, розвалювалася. Просто ти нічого не втямила. Зі страху…
– Може, ти ще й доносив…
Матвій гримнув дверима. В її душі була випалена пустеля. Відчинила вікно. Збиралося на дощ…
«А пам’ятаєш оцей дощ? Цей дощ у капелюсі з клена. Той дощ, що танго з нами танцював…» – прошепотіла крізь сльози слова з якогось вірша. Дістала зі сховку картину, колись подаровану Станіславом. Матвій терпіти її не міг. Тому й заховала.
– Пробач мені, Станіславе. Сподіваюся, ти щасливий…
…Про те, що в місті виставлятимуть роботи закордонних художників, прочитала в газеті. Щедрість місцевого мецената. Організовує виставку, бо йде в політику. Хоче людям сподобатися. А ось і знайоме прізвище. Станіслав? Цікаво, приїде сам чи лише привезуть його роботи?
…Ліля вирішила піти на відкриття експозиції. Йшла через парк. Картала себе, що взула туфлі на високих підборах. Ще й дощ почав накрапати. А якщо… Роззулася. В одній руці тримала сумочку, в другій – туфлі. Її давно ніхто не запрошував до танцю. А сьогодні танцюватиме танго з дощем. Невміло, як тоді зі Станіславом. Вона так і не навчилася цього танцю. Дощ також…
До виставкової зали зайшла змокла. Стала біля дверей. Меценат представляв художників. Дехто не приїхав. А Станіслав був тут. Змінився. Змужнів. Посивів… Як довго вони не бачились…
Подякував за запрошення. Сказав, що приємно повернутися до рідного міста: давно тут не був. Про свою творчість розповів коротко.
Посеред зали художники разом із меценатом давали інтерв’ю журналістам.
Ліля краєм вуха почула уривок Станіславової відповіді:
– У мене є незавершена картина. Почав писати її давно. Цей спогад… він особливий для мене. Як і та дівчина, образ якої зупинився на півдорозі до мольберта. Вечір… Танго під дощем… Вона була в квітчастій ситцевій сукенці. А от її туфель пригадати не можу.
А це – важливо…
– Я була в білих босоніжках, – прошепотіла…
Ольга ЧОРНА.
