Ветеран війни, який втратив ногу, став телеведучим

У березні 2022 року під час оборони Макарова Київської області Олександр отримав важке поранення та втратив ногу. Після реабілітації повернувся до роботи, активно займається спортом та допомагає іншим воїнам адаптуватися до цивільного життя.

– Я хочу показати ветеранам, що на важкому пораненні життя не закінчується. Адже ще два роки тому я не повірив би, що буду працювати у медіа, – розповів Олександр «Фактам». – Мені зателефонували з каналу ICTV і запросили пройти кастинг на роль ведучого програми «Ранок у великому місті». Канал був генеральним партнером спортивних змагань у рамках проєкту «Сильні України», амбасадором якого я є. Мабуть, саме там мене й помітили. Пам’ятаю, коли давав ще перші інтерв’ю після поранення, то знімальна камера була для мене, як зброя, направлена у мій бік. Але зараз вже не стресую. Звичайно, нервував на кастингу, але це було більше пов’язано з відповідальністю.

У 2014 році Олександр  брав участь в АТО. Потім працював менеджером компанії з виробництва цементу й бетону. У лютому 2022-го, у перший же день повномасштабного вторгнення, він взяв до рук зброю і пішов захищати Україну.

Я взяв гранатомет, відпрацював один постріл у  сторону ворога, а другий уже не міг здійснити. Розрив танкового снаряда поблизу – і мені відсікло ногу.

– У нашому підрозділі були здебільшого кияни, ми просилися не на схід, а на Київщину. Київ тоді вже був у півкільці. Ворог перерізав Житомирську трасу. Ми поїхали відбивати Макарів. Я отримав поранення саме там, у промзоні. Був ворожий штурм, смертельно поранило гранатометника. Я взяв гранатомет, відпрацював один постріл у сторону ворога, а другий уже не міг здійснити. Розрив танкового снаряда поблизу – і мені відсікло ногу, – згадує той бій телеведучий. – Я вважав, що все, життя закінчилося. Намагався зателефонувати рідним, але не міг із ними зв’язатися. Побратим, із яким служив у 2015 році, побачив мене, відібрав з руки гранату, яку я затиснув на той випадок, якщо ворог підійде ближче, і надав мені першу допомогу. Командир, бачачи, що сили нерівні, викликав вогонь артилерії на себе. Ворог отримав втрати, та відкотився. А мене на «буханці» повезли до Брусилова. Перед самим містом почався страшний м’язовий біль і я знепритомнів.

…Не впасти в депресію після ампутації не дала постійна увага рідних та друзів, які «просто не давали мені в неї зайти».

 – Після загоювання кукси ми з хлопцями почали займатися спортом. Побачили, що це допомагає, об’єднує, полегшує морально-психологічний стан. Але все ж найпершою підтримкою були рідні й близькі – у мене дві доньки, батьки, сестри. Все це не давало зациклюватися на проблемах, – розповів ветеран.

– Уявляєте, якою буде наша Перемога?

– Це коли ти зустрінеш людину на вулиці, а вона буде і плакати, і сміятись одночасно. Дуже хочеться, щоб це було скоріше. Бо хлопці й дівчата, яких ми втрачаємо, – це цвіт нації. А його треба берегти, щоб потім розбудовувати європейську державу. І брати приклад зі США, де є велика повага до військових.

Даніела ДОЛОТОВА, vikna.tv.