88-річна лучанка Надія Забіроніна стала героїнею книги

У Луцьку відбулася презентація книги «Таборові діти». Її авторка – журналістка та письменниця з Івано-Франківська Любов Загоровська. У книзі вона зібрала свідчення 63 людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи.

«Суспільному» авторка розповіла, що впродовж пів року їздила різними регіонами України та спілкувалася з українцями, яких вивезли до Сибіру та Казахстану, про досвід перебування їх малими – в тюрмах, бараках чи спецінтернатах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах та досвід виживання в нелюдських умовах.

Модераторка презентації книги, представниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук, зазначила: зараз в Україні повторюються описані в книзі історії – росія чинить такі ж самі злочини щодо дітей.

Серед героїв книги є троє з Волині – це мешканці Ківерців, Горохова, а також 88-річна лучанка Надія Забіроніна. В 11 років її вивезли до Сибіру за зв’язок старшої сестри з повстанцями.

– УПА – це було для нас святе діло. А я ще мала й з тими грипсами. Я не розуміла, що таке грипси. Знала, що то – папірець, і його треба з’їсти, якщо НКВСівці затримають, – пригадує Надія Забіроніна.

Жінка тоді проживала у селі Борохів Луцького району. Зранку, коли вона збиралася йти до школи, до її будинку прийшли працівники НКВС і під дулами автоматів їх з мамою повезли до Луцька. З її слів, тоді з Борохова вивезли 14 сімей. Вона їхала у 12-му вагоні, а за ними було ще стільки ж.

– Холодні, брудні, смердючі вагони. Я досі їх пам’ятаю. Як кувалдою їх відкрили й нас всіх туди запхали. Як скотину, то були вагони, де перевозили скотину, – говорить ветеранка УПА Надія Забіроніна.

Не всі пасажири витримували дорогу до Сибіру. Діти помирали від холоду, голоду та хвороб. Їх скидали з вагонів, інколи навіть не зупиняючись. Їхній шлях до російського міста Кисельовська тривав 21 день. Найстрашніше, пригадує жінка, був перший день, коли їх привезли й поселили в барак.

– Я не розуміла, що таке грипси. Знала, що то – папірець, і його треба з’їсти, якщо НКВСівці затримають.

– Барак був довгий і тільки метр проходу. По обидва боки в ньому стояли домовини. Навіщо ж ті домовини? Виявилося, що то вже нам наготовили. Але якось ми вижили, – каже Надія Омелянівна.

У Сибіру Надію та інших дітей заставляли працювати. Пригадує, що під час того, як чистили сніг, дівчата постійно перегукувалися. Від виснаження і холоду їм хотілося спати й, щоб не замерзнути, контролювали одна одну.

– Ми їздили на полігони, невідомо куди возили нас, щоб сніг розчищати. Такі дівчатка – 12–13 років. Ми чистили сніг, щоб не переметало залізницю, по якій поїзд тягнув вугілля з шахти, – розповіла Надія Забіроніна.

Під час заслання Надія вивчилася на операторку баштового крана, працювала в шахті. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка – Володимира Забіроніна. Він був не із засуджених, а з комсомольців. І вона тоді не вірила у їхні стосунки.

– Казала, що я – бандерівка, перебуваю на спецобліку. Я – нікуди, а ти – вільна пташка. Він казав, що йому пощастило, що його дівчина – «політиканка». Ми одружилися і він став ходити по комендатурах, щоб мені дали «вольную», – говорить жінка.

У Кисельовську Надія народила двох синів і, після 20 років у Сибіру, отримала звільнення й поїхала з чоловіком жити до білорусі. Там її Володимир будував мости. Згодом брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Через це, впевнена Надія, раніше пішов із життя.

Під час проживання в білорусі, колишня засуджена була обрана до однієї із районних рад. Вже після проголошення Незалежності України Надія Забіроніна повернулася жити в Україну з одним із синів. Нещодавно він помер. Другий син залишається жити в білорусі.

Жінка каже, що понад усе чекає на Перемогу України й впевнена, що скоро це станеться.

– Я хочу написати путіну листа. Я написала б: «Пацюкові твої очі, совість май! Я в Сибіру відробила все життя, безплатно. Із-за таких – як ти. І ти ще зараз мене мучиш на моїй рідній землі. Я приїхала, щоб тут вмерти спокійно. А ти не даєш! У війну народитися і війна не дає вмерти», – говорить ветеранка УПА.

Надія Забіроніна на початку повномасштабної війни пошила з брезенту військовий рюкзак, щоб бути готовою йти на фронт, якщо знадобиться.

– Як хлопці не хочуть воювати, то нехай чекають бабу Надю! Баба Надя ще піде на фронт, аж гай буде шуміти! Тільки бублики треба купити. Вони не псуються, – жартує ветеранка.

Дар’я ТИМОШКОВА, «Суспільне Луцьк».