«Діти мої, зараз мама пішла, а я – радий…». Історія на вечір

Відомий учитель зустрівся з гуртом молодих людей, які виступали проти шлюбів. Вони аргументували свою позицію тим, що справжньою основою стосунків пари є романтика. І що зі стосунками, коли вони згасають, краще покінчити, замість того, щоб грузнути в пустій монотонності подружнього життя
 

Учитель сказав, що поважає їхню думку, однак розповів їм таку історію:

– Мої батьки прожили в шлюбі 55 років. Одного дня, коли моя мати спускалася сходами, у неї стався інфаркт. Батько підбіг до неї, підняв її, як міг, і майже волоком затягнув у бусик. Перевищуючи швидкість, він щодуху мчав до лікарні. Та коли туди прибув, мати, на жаль, уже померла.

На похороні батько не розмовляв, погляд його був розсіяним, він майже не плакав. Увечері ми, його діти, зібрались разом із ним.

В атмосфері болю і ностальгії ми згадували зворушливі історії з минулого. Батько попросив мого брата, який був богословом, щоб той сказав йому, де зараз перебуває мама, і брат став розповідати про життя після смерті, припустив, де вона зараз може бути й що з нею може відбуватись.

Батько слухав дуже уважно. І раптом він попросив:

– Відвезіть мене на цвинтар.

– Тату, – відповіли ми. – Та ж зараз одинадцята година ночі, ми не можемо негайно поїхати туди.

Він підвищив голос і з крижаним поглядом сказав:

– Не сперечайтеся зі мною! Будь ласка, не сперечайтеся з чоловіком, який щойно втратив ту, що була його дружиною 55 років!

На якусь мить запанувала шаноблива тиша. Ми більше не сперечалися, а поїхали на цвинтар, попросили дозволу в сторожа і, тримаючи в руці ліхтар, підійшли до могильної плити.

Ніхто не може говорити про справжню любов, якщо не уявляє, що значить розділити своє життя з такою жінкою, якою вона була.

Батько погладив її рукою, помолився і сказав своїм дітям, які зворушено спостерігали за цією сценою:

– Знаєте, ці 55 років були щасливими, ніхто не може говорити про справжню любов, якщо не уявляє, що значить розділити своє життя з такою жінкою, якою вона була.

Він зробив паузу і витер обличчя.

– Ми з нею були разом під час тієї кризи, коли я шукав роботу, – продовжив він. – Ми разом складали речі, коли продали будинок і переїхали з міста. Ми спільно раділи, що наші діти здобули освіту, плакали одне біля одного, коли втрачали дорогих нам людей, разом молилися в приймальному відділенні лікарень, ми підтримували одне одного в стражданні, ми обіймали одне одного кожного Різдва, ми прощали одне одному помилки… Діти мої, зараз вона пішла, а я – радий… А знаєте чому? Бо вона пішла раніше від мене, і їй не доведеться пережити мою агонію і біль, бо вона не буде змушена мене хоронити, залишатися самотою після мого відходу. Через це все пройду я, і я вдячний за це Богові. Я так її люблю, що мені не хотілося б, щоб вона страждала…

Коли батько перестав говорити, обличчя братів і моє були залиті слізьми. Ми обійняли його, і він нас розрадив:

– Усе гаразд, діточки, можемо повертатись додому – це був хороший день.

Невідомий автор.

Того вечора я почув, що таке справжня любов. Вона дуже відрізняється від романтики, не має нічого спільного з еротикою, вона радше пов’язана з роботою і турботою, якою обдаровують одне одного двоє людей, що справді відповідають одне за одного. Коли вчитель перестав говорити, студенти не змогли йому заперечити. Така любов – це те, чого вони ще не знали. 

Росаріо ГОМЕС, оповідання «Справжня любов» із книги «100 промінчиків світла. Притчі на щодень» (Львів, видавництво «Свічадо»).