Вдова Героя з Волині: «У нас було велике кохання, сини народилися й росли в любові»

«У ньому я побачила справжнього сім’янина»

Зі спогаду про те, як зародилася їхня любов, і почалася наша розмова з Майєю Сокол із села Матейки на волинській Маневиччині:

– То я – місцева, а мій Іван – із Чорнижа. Якось у нашій родині по батьковій лінії, яка живе по сусідству з ним, було весілля. Він був за дружбу, а я – за старшу свашку: за традицією вела молодого до його обраниці. Тоді й познайомилися з майбутнім чоловіком, обмінялися номерами. Іван  сказав, що зателефонує…

 Але сталося так, що й через місяць не дочекалася дівчина обіцяного дзвінка. Тобто на цьому їхнє знайомство могло б і закінчитися, якби Майя першою не зробила крок. Вона, на той час студентка другого курсу Рівненського гуманітарного університету, сама набрала номер Івана.  Він ніби чекав цього дзвінка. З того часу й почалися їхні зустрічі, які через рік закінчилися шлюбом – у січні 2009-го пара одружилася. Сьогодні жінка впевнена, що то невипадково захотілося  їй подзвонити, аби їхні шляхи не розійшлися, – серцем відчула, що це – її доля.

 – Іван був спокійним, урівноваженим, лагідним, розумним чоловіком (хамовитих, а тим більш агресивних, я обходила, як мовиться, стороною),  – каже вона. – У ньому побачила справжнього сім’янина. Він на десять літ старший за мене. Судячи з того, що чула, коли ми зустрічалися, хотів уже мати сім’ю, дітей. Те, що я цінувала у хлопцях,  якраз у ньому було.
Оскільки Іван із багатодітної сім’ї (наймолодший – дев’ятий), то привести дружину не мав куди. Два роки подружжя жило у батьків Майї. Тим більше, що її старша сестра вже пішла заміж, а її, молодшу, та ще й студентку, мама не хотіла нікуди відпускати.

  – Але Іван мріяв мати свій дім, – пригадує  жінка. – Тож  у 2011 році, коли народився наш молодший син, ми купили в Матейках хату – дерев’яну, старого планування. Як Толіку було три місяці, перебралися у своє житло, яке згодом перебудували всередині так, як хотіли. Тим більше, що майстрів не треба було наймати – в чоловіка були золоті руки. Поки діти були зовсім маленькі, їхній люблячий татусь доглядав за ними нарівні зі мною: треба встати до котрогось із синів вночі – без проблем. Одне слово, був повністю відданий сім’ї. Він навіть на заробітки далеко не вирушав – поблизу шукав можливість розжитися на якусь копійку. То вже пізніше почав вахтовим методом їздити у Київ, де працював у будівельній фірмі на спорудженні модульних будинків.

 «Він – штурмовик, воював на «нулі»

Строкову службу Іван Сокол проходив у Президентському полку. Про це Майя знає із розповідей чоловіка («бо це було ще до мене»). У часи АТО, на початку 2017 року, його викликали у військкомат. Але тоді був комісований за станом здоров’я.

– І як почалася велика війна, – каже жінка, – то ще до вересня 2022-го чоловік залишався вдома. Тепер я по-особливому ціную такий подарунок долі – це ж із нами Іван зміг довше побути.

Працював зварником у Луцьку – на фірмі моїх двоюрідних братів. Якогось дня вони зібрали рюкзаки й відправилися воювати. Чоловіка взяв до себе інший підприємець. Ми розуміли, що і його можуть мобілізувати – настане такий день, коли доведеться розлучитися. Він говорив так: «Я нікуди не ховаюся. Спокійно їжджу в автобусі. Якщо принесуть повістку додому, то піду – відмовлятися не буду». Її принесли 9 вересня. Чоловік був на роботі. Я зателефонувала Іванові, він поговорив із представником військкомату. А потім, коли я взяла мобілку, сказав: «Бери повістку...». Я знала його думку й поважала: Іван пішов, як говорив, захищати Україну, щоб його сини не бачили страхіть війни.

Чесно кажу, я вже й різні варіанти продумувала, щоб чоловік більше на йшов на війну, бо ж мав таке важке поранення. Навіть пропонувала взяти із сиротинця третю дитину. 

Призвали Івана Сокола в 110-ту окрему механізовану бригаду. Він, штурмовик, воював на «нулі» біля Авдіївки. Поки був на злагодженні бойового підрозділу у Покровську, то Майя, як пригадує, могла спілкуватися з чоловіком по мобільному зв’язку. А згодом виручав тільки додаток «Сигнал». Буквально десять секунд: «Привіт, у мене все добре, як діти?» – ото й уся розмова. Якщо вдавалося поговорити двадцять секунд, то Іван встигав ще й запитати дружину, як вона справляється з чималим хазяйством. А тримали і корову, і кобилу та лоша, яке на той час ще не продали, і численне домашнє птаство. А це ж усе – восени: 35 соток картоплі треба було викопати, десять соток – буряків. Майя в таких випадках заспокоювала чоловіка жартівливим: «Ти ж знаєш, що я – сильна сільська 
дівчинка, справлюся...».

 – А 22 грудня 2022-го, – розповідає жінка,– бійці пішли на штурм. Іван був важко поранений: мав перелом ноги й по лівій стороні – багато осколків у тілі. 11 січня я забрала його з Рівненського госпіталю – там довго не тримають, оскільки поранених є багато, – нові прибувають. Привезла його додому із дірками в руці – треба було щодня робити перев’язки, уколи.

Цілодобово за ним доглядала – була медсестрою на пів ставки, як жартував Іван (зранку мала уроки – в місцевій школі Майя Сокол викладає історію. – Авт.). Попереду було лікування в медичних закладах і Ковеля, і Ківерців, і Луцька, яке тривало ще чотири місяці. У квітні, коли Іванові вже треба було вертатися в частину, я просила його, щоб ще звертався до лікарів, бо ж він дуже  кульгав. Питала: «То ж як стоятимеш на «нулі?» Правда, послухав, – поїхали ми ще в Колківську лікарню, і йому на два тижні продовжили реабілітацію. Був вдома й на Великдень, який того року припадав на 16 квітня. Чесно кажу, я вже й різні варіанти продумувала, щоб чоловік більше на йшов на війну, бо ж мав таке важке поранення. Навіть пропонувала взяти із сиротинця третю дитину. Але Іван твердив своє: «Я не зможу сидіти вдома, якщо мої хлопці – там...».

« Не знаю, чи посмакував чоловік улюбленими цукерками»

Це були останні дні, коли сімейство Соколів було разом. Хоч тоді Майя й думки не допускала, що минуть лічені тижні, і її Івана привезуть додому в домовині. Три тижні ще повоював Іван Сокол... 

– Подзвонив він мені, – пригадує дружина, – й попросив вислати його плитоноску, яку залишив удома. Він – креп-
кий, і та, що її видали йому, була на нього трохи тіснувата. Ну й сала домашнього сказав покласти. Це було 19 травня. Передала я тоді Іванові ще й газову портативну плитку, щоб можна було щось приготувати, і модем, аби мав інтернет і не треба було бігати по посадці й ловити сигнал. А ще – цукерки, які він замовив, – «добрі-добрі – ти знаєш, які я люблю», і його бойовий годинник... 

23 травня ввечері Іван Сокол зателефонував і сказав своїй «найріднішій коханій дружині» (саме так він звертався до Майї), що все одержав. Похвалився, що тепер у нього інтернет – супер. Тоді жінка й дізналася, що вночі чоловік іде на завдання. 

… З позиції боєць не повернувся. Тож невідомо, чи одягав він ту плитоноску, яку так поспішала передати дружина, чи посмакував улюбленими цукерками. Про це Іван Сокол уже не встиг розповісти. 

 24 травня о 6-й ранку загинув, як зазначається у документі, – під час вибуху осколок розірвав сонну артерію. Але про це вона дізнається лише наступного дня, в післяобідню пору. Десь о третій годині, коли жінка прийшла з роботи, вони з молодшим сином були в кімнаті. За її словами, серцем відчувала, що її Іван – знов «300-й». Про його загибель думки не допускала. Та ось у дворі загавкав собака. Син виглянув у вікно й вигукнув: «Мам, там – із військкомату!..». Після слів, що її чоловік загинув при виконанні бойового завдання, жінка знепритомніла. Так і впала б, якби син не підхопив.

– Я доходила до тями, чула, що діти – в паніці: кричать, плачуть. А коли вже оволоділа собою, то звернулася зі своїм проханням «А тепер розкажіть по порядку, де мій чоловік?» І почула у відповідь: «Ваш чоловік лежить в окопі в Авдіївці». Побратими змогли забрати його лише тоді, коли після доби на позиції поверталися на своє місцерозташування. Через два дні ми його хоронили. 

І про «вдовиний плуг» – традицію людяності й милосердя – ми говорили

Якось я зателефонувала Майї й розпитувала, як їй живеться, як навесні  давала раду городам. У відповідь жінка надіслала світлини –  власне, ілюстрацію до того, про що хотілося почути.

А далі на моє прохання прокоментувала, що на цих знімках, і стало зрозуміло, що основними помічниками жінки стали її сини. На одному фото вони гній вивозять на поле, на другому – буряки столові й кормові, моркву сіють ручною сівалкою. Родина, звичайно, приходить на поміч. А ось з приводу того, чи громада, місцева влада, допомагають, пам’ятаючи про «вдовиний плуг», традицію людяності й милосердя, сказала:

– Щодо городів, то – не дуже… Територіальна громада, правда, дровами забезпечила. Зверталася, щоб дорогу допомогли зробити до нас (ви ж були тут, то бачили, яка вона). На жаль,  поки що – тихо, і не впевнена, що справа зрушиться з місця. 

Відчувалося, що вдові хотілося більше розповісти й показати те, що після загибелі чоловіка, тримає її на цьому світі. А це насамперед – теплі спогади про те, як їм жилося разом, все, що пов’язано з тими днями, коли вони були щасливі. На світлинах коник, який був улюбленцем її Івана: тепер із великою турботою і сини, й вона доглядають за ним… А ще Майя не могла не згадати, як їхня сім’я, поки був живий чоловік, гарно відпочивала у вихідні вдома:

– Поставивши у дворі мангал, чоловік смажив шашлики, пригощав нас. Тепер цю сімейну традицію продовжують сини.

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: 55 років разом: волинське подружжя поділилось секретом щасливого життя.