«Тут «вибуяли» його думки та втілилися в життя… невеличкою пасікою, яка дарувала щедрий ужинок і годувала сім’ю».
Історія до сліз: Стежка з татового літа
Медовий трунок розливається навколишнім світом. Здається, так духмяно та рясно ще ніколи ця стара липа не цвіла і не скликала до себе армію охочих припасти до її солодкого нектару. У густих, кучерявих кронах дзумлять бджоли, збираючи найсмачніший у світі пилок. Цей тонкий, солодкий, медовий аромат завжди повертає мене у татове літо…
Липу, маленьку і тендітну, посадив на подвір’ї мій батько Дмитро Килимник. На той час йому було стільки літ, скільки зараз моєму онукові. То були молоді літа мого тата, коли серце наповнене жагою до життя, любов’ю до природи, до людей, до повітря, яким дихаєш, до пташини, яка щебече у тебе за вікном…
– Хай росте, мед нам дає, радує прохолодною тінню й приймає під свої шати нашу родину і наші нові покоління, – примовляв тато, поливаючи деревце.
Він посадив липу посеред подвір’я, наче відводив їй якусь особливу місію. Як тільки загорявся білий день, татусь підходив до липи.
– Вітаю тебе, красунечко! Дякую, що ти прижилася! – казав щоранку.
А коли ми підросли й нас зачаровував духмяний липовий цвіт, тато нам читав Володимира Сосюру:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? –
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить…
А потім йшов до старого саду – друга свого дитинства, який дістався йому у спадок від батьків і під шатами якого він тримав з десяток вуликів, й довго гомонів там із кожним деревом, плекаючи, мов малу дитину.
Тут «вибуяли» його думки та втілилися в життя… невеличкою пасікою, яка дарувала щедрий ужинок і годувала сім’ю. Окрім того, що батько був ще й столярних справ майстром.
Дозрілі фрукти: рум’яні яблука, солодкі, як мед, груші, синьоокі сливи та полум’яні вишні радували не тільки своїх дітей, а й всю «Олександрівку». Ось тільки черешня чомусь не родила, не дарувала плодів. І це особливо засмучувало тата.
Він посадив липу посеред подвір’я, наче відводив їй якусь особливу місію.
– Якщо весною не зацвітеш, я з тобою попрощаюсь, – сказав він спересердя якось восени черешні.
А навесні сталося диво. Вершок черешні ніби одягнув фату, а за ним і всі гілочки вкрилися білопінним цвітом.
Стала красунею і татова липа. Коли вона розпустила крислаті шати, татусь під нею змайстрував великий стіл, за яким збиралася вся родина.
Це були особливі сімейні вечори: запах парного молока відчуваю й сьогодні, милозвучні українські пісні донині плекаються в серці. За цим столом, під старою крислатою липою, і тепер збираємося разом. Як колись ллється пісня «…І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала»…
І я – знову у татовому літі…
Любов ЯНВАРСЬКА, vinteres.info, Одеська область.
Читайте також: «Віддай краще горб мені, а їй дозволь бути красунею»…» (Історія кохання).
