На Донеччині загинув письменник, партієць «Євросолідарності» Василь Паламарчук

На Донецькому напрямку загинув член партії «Європейська Солідарність», учасник ГО «Res_Publica. Брати по Зброї», письменник і воїн, автор книги «Військовий непотріб» і батько трьох дітей Василь «Адвокат» Паламарчук.

«Знову особиста втрата… росія продовжує забирати життя представників нового покоління української інтелігенції. Загинув Василь Паламарчук. Друг Гліба Бабіча. Наступ росіян 24 лютого не став для нього несподіванкою, Василь у війську ще з часів АТО. Той ранок зустрів в Олешках на Херсонщині. Не зволікаючи ні секунди, рушив до військкомату. Потім було формування бойового взводу, проте вже через 6 годин потрапили в російське оточення. Довелося шукати шлях на підконтрольну Україні територію — вплав на човнах через Дніпро», – пише п’ятий Президент Петро Порошенко.

 Згодом Василь Паламарчук став до лав 206 батальйону ТрО, дослужився до командира роти вогневої підтримки. «Потім поранення. Повернення в стрій, бо командир не може покинути підлеглих… Про плани «після війни» говорив твердо: дасть собі час на відпочинок і продовжить захищати людей, але вже як адвокат.І от трагічна звістка: Василь загинув у бою в селищі Нью-Йорк Донецької області. Щирі співчуття родині та друзям… Вічна пам’ять та шана!», – пише Порошенко.

«Ми втратили людину-сонце, воїна, друга, колегу. З хрестоматії сучасної української літератури вирвана ціла глава. Я не знаю, скільки ще аркушів ми втратимо, і чи залишиться до кінця війни там хоч щось, крім обкладинки», – написала письменниця Тамара Горіха Зерня.

«Нас познайомила книга. Василь Паламарчук згадував у ній Radio ROKS. Обіцяв приїхати в гості, але не склалося. Лети. Дякую. Побачимося в інших світах», – пише радіоведуча Соня Сотник.

 «Книга «Військовий непотріб» написана на основі його першого військового досвіду у 2014-2015 роках. Це чесний і захопливий щоденник артилериста, насамперед про людей і життя на війні. Василь прагнув написати нові книги після «Непотребу» і робив безліч заміток у соцмережах. Наприкінці місяця вийде друком його нарис «Бойові єдинороги» у складі Альманаху воєнної прози та поезії 2022. Для нашого видавництва ця співпраця була за честь. Українська література і нація багато втратили. Цінуйте своїх», – закликають у видавництві «Білка».

«Він загинув. Це як загасили сонце… Він любив життя, він міг не йти воювати – у нього було троє дітей, у нього було поранення. Але він повернувся в стрій, бо командир повинен бути поруч зі своїми солдатами. І він загинув в бою… Світла пам’ять тобі, Василь! Шкода, що ми не зможемо прочитати твою наступну книгу… Але ми будемо пам’ятати тебе завжди таким, яким ти був, – усміхненим, веселим, щирим. Дякуємо, що ти був… І ти будеш з нами завжди поруч», – пише херсонська волонтерка Оксана Погомій.

 5 травня 2022 року Василь Паламарчук написав про те, що побачив у деокупованій Бучі.

«Першою я побачив стареньку жінку, яка лежала грудьми на могилі біля дороги. Це було свіже поховання, з саморобним хрестом. На рукавах у неї були білі пов’язки. Ми не зупинилися і продовжили рух вверх по вулиці в колоні.

По дорозі «Нісан» пробив колесо і вся колона встала, а ми зайняли позиції для охорони. Я з кулеметом сів за купою каміння, контролюючи вулицю яка спускалася вниз. Поки міняли колесо в машині, хлопці розібрали свої сектори.

Попереду «Поршень» і «Стріла» почали йти по вулиці, переходячи з однієї сторони вулиці на іншу, підійшли до згорівшої машини. Я був з правої сторони вулиці, а Вадим зліва на відстані 20 м від мене. Я йому показав щоб він відігнав цих двох з лінії вогню. Хоч місто і було вже наше, але якщо я вже тут сиджу то мені не повинно нічого заважати. Хлопці відійшли на протилежну сторону і почали вертатися.

Поршень підійшов до мене, поки я стояв на коліні.
– Там десять трупів.
– Де?
– Осьдо бачиш, на газоні, дядько з «Україною» лежить, далі ще, а напроти згорівший «течик», в ньому троє людей згоріло, а далі вниз по вулиці ще лежать. Всього їх десять.
– Блять, я думав то якісь речі, баул з одягом чи сумка.
– Ні, це люди.

А поки йшла заміна колеса, запустили дрон, щоб бачити куди далі їхати. Знизу підїхав Х5, з якого вийшла дівчина невеликого зросту зі зброєю і в броні. Потім приїхав ще мінівен з пасажирами і завантажений речами. Вниз по вулиці пройшла молода пара місцевих мешканців в брудний одежі в супроводі військового. Ніхто із них не звернув увагу на трупи. Таке враження що загиблих ніхто не помічав. Дівчина повернулася з військовими до Х5-го і вони з мінівеном поїхали в напрямку протилежному нашому руху.
– Друже «Стріла», от скажи мені як після побаченого можна брати їх в полон?
– Не знаю. Не знаю, яку загрозу становив цей дід на велосипеді, що його потрібно було вбивати. Та і всі ті люди які лежать на дорозі. Не знаю що тобі сказати.

Ми стояли хвилин 30, після чого вся колона розвернулася і поїхала в інший бік. Ми їхали в машині втрьох. За вікном я знову побачив тіла на газоні. Не пам’ятаю скільки їх було, п’ять чи шість. Щось в той момент клацнуло в моїй голові, якийсь захисний механізм спрацював що зберігав мою психіку і я перестав сприймати ці тіла. Деякі із них були дуже спотворені, в деяких місцях лежали людські кінцівки.

Ми продовжили рух і виїхали на якусь площу, зліва де був встановлений пам’ятник – БРДМ на постаменті.
– Це той «бардак» по якому ці підари стріляли в перший день.
– Толя, щось не видно слідів.
– Та це він. Я тобі кажу.
Колона знову стала. Ми вийшли з машин. Надійшла команда зайняти сектори. Ми стали недалеко біля роздавлеоної гусеницею машини. Я підходив до неї ближче і сподівався що в ній нікого немає. Це була Таврія. Ні не так. Це був спресований шматок металу, а не машина. Спочатку я побачив кисть руки, а потім і чоловіка якого склало навпіл і зажало в машині. Гусенична машина наздогнала його сзаду і проїхалася по ньому, вдавивши в нутрощі Таврії. Я став роздивлятися чи немає нікого на пасажирських сидіннях. На щастя в машині був лише водій (на щастя сука, лише один, оце щастя). Ми пройшли далі і стали за деревами розібравши сектори.

Поки стояли то повз проходили люди, хтось дякував, а хтось просто питав чи можна йому пройти далі. Таврія зацікавила журналістів, які стояли навкруги і робили фото машини з різних ракурсів. Звідки вони взялися я не зрозумів.

Через десять хвилин надійшла команда продовжити рух і ми побігли назад до машин. Колона рушила далі, об’їзжаючи підбиті ворожі БМД та наші роздовбані вантажівки. Проїхали ми не багато і стали у дворі багатоповерхівки. Нова команда, нова позиція. Тут, дякувати Богу, вже не було трупів.

За всю службу в АТО я не бачив такої кількості вбитих як за один день в Бучі», – написав Василь Паламарчук.