Почувши слово «тато», синочок Михасик Героя з Волині дивиться на небо

Мужній широкоплечий воїн Дмитро Редчук, із дужих рук якого «на нулі» зброя влучно стріляла у ворогів смертю, затамувавши подих, дуже несміливо опустив новонародженого в його першу купіль, вкотре подякував за сина дружині Тетяні, а через кілька днів пішов здобувати для своїх найдорожчих найцінніший скарб – мирну рідну країну…

«Додому в сні прийшов… на свій похорон»

Бути щасливим татусем у земному житті Дмитрові Дмитровичу Редчуку судилося лише сім місяців і вісімнадцять днів. Протягом них із Михайликом бачилися двічі: кілька днів після його народження й коли малюкові виповнилося п’ять місяців. Як прийшов у відпустку того року, у квітні – не відходив від сина ні вдень, ні вночі. Голосом міцнішим сталі запевняв дружину, що після перемоги «все буде так, як мріяли». Вона вірила коханому, не сміючи навіть думати про біду.

Потому Михайлик ще довго поглядав на двері, за якими на тата чекала війна. Мовляв, вони ось-ось відчиняться й вони з мамою знову побачать його на порозі. Говорити хлопчик ще не вмів, а про те, як хоче знову в обійми батька-героя, розказував поцілунками татусевих портретів.

Отримавши кілька поранень, він зумів викликати по рації підмогу й тим врятував життя кільком побратимам. Та сам не вижив через велику втрату крові. 

Та він не прийшов – додому повернувся в домовині! 10 липня 2023 року, наговорившись із Тетяною про сина, заспокоївши її почуттями й промовивши заповітно: «Михасик – то любов!», Дмитро не приховував, що йде на завдання – його поміняли з кимось в останній момент… А вона, тамуючи любов’ю й молитвою віщу тривогу жіночого серця, намагалася забути страшний сон, у якому чоловік прийшов у хату на свій похорон.

Потім був мінометний обстріл. Отримавши кілька поранень, він зумів викликати по рації підмогу й тим врятував життя кільком побратимам. Та сам не вижив через велику втрату крові.

– Життя без Дмитра ніби проходить повз мене. Рана не гоїться. Я не можу, не хочу відпускати чоловіка з думок, рішень, із серця,  – горює 27-річна вдова.

З Дмитром було легко в роботі й надійно – в бою 

 10 липня минув рік, як Горохівщина велелюдно провела Дмитра Редчука його останньою земною дорогою. Господь милостиво відкрив Святе Небо і цьому воїну Світла, який із честю виконав заповідь Святого Письма: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх».

Минулої суботи, разом із сім’єю і родиною, Героя поминали у Свято-Вознесенському храмі міста Горохів бойові побратими, колеги-залізничники… Друзі пам’ятають його завжди справжнім, відвертим – чоловіком, з яким було легко в роботі і надійно – в бою. 

Батьківщині ж свою порядність Дмитро Дмитрович засвідчив скромно та незабутньо у віках: пішов у військкомат 24 лютого 2022 року – в день, в який в Україні почалася повномасштабна війна. Тої ж тривожної воєнної весни освідчився коханій, подарувавши великий букет ніжних пролісків – квітів, які символізують надію… Тепер цією надією вдова називає Михася.

Хлопчик підростає. Мабуть, засяяла від щастя на Святому Небі душа батька-Героя, коли на землі син зіп’явся на ніжки й  назвав його «татом», вдивляючись оченятами в обвитий чорною стрічкою портрет.  

Михасик уже впізнає лик батька на Алеї Героїв у Горохові й серед могил на кладовищі. А ще хлопчик пильно вдивляється в обличчя чоловіків у військовій формі, може підійти до когось із них… 

Зазвичай воїни на таке знайомство реагують дуже позитивно. Михась щось щебече до них по-дитячому щиро. Коли ж хто запитує в нього про татуся – показує на високе небо й золоте сонце.

P.S. Минулоріч 20 грудня на фасаді  школи в селі Звиняче, в якому народився Дмитро Редчук, було відкрито меморіальну дошку на честь захисника. Її аналог Тетяна розмістила на стіні своєї  оселі. Указом Президента України від 7 квітня 2024  року, Дмитра Редчука нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 

 

Читайте також: «Перепоховають прах відомого командира УПА, який воював на Волині».