Тетяна Рудик: «Скутер дуже виручає: сіла сама чи з донькою – і поїхала в ліс по чорниці».
Після 8 місяців життя в окупації знайшли прихисток у селі на Ковельщині
– У нас не було ні світла, ні води, – пригадує переселенець із Білозерки, що на Херсонщині, Денис Рудик. – По суті, цілодобово сиділи в льосі, бо йшли бойові дії – по селу танки їздили. По хатах постійно ходили росіяни – перевіряли документи, звіряли із якимось своїм «чорним» списком. Якщо значився хтось у ньому, то забирали, й більше його можна було не побачити. Аж у листопаді, коли зайшли українські війська, для нас це пекло закінчилося
У Дениса Рудика – це вже друга війна й евакуація
Під час відрядження у Підріжжя Ковельського району, репортаж з якого був надрукований в одному з останніх номерів «Волині», староста Підрізького старостинського округу Василь Кантерук розповів, що з першого року повномасштабного вторгнення й по сьогодні у селі живе родина переселенців, якій було надано гарно облаштовану квартиру лікаря у місцевій амбулаторії (приміщення стояло пусткою, бо й лікаря тут ніколи так і не було – є лише фельдшер). Чоловік зараз – далекобійник, його дружина їздить на заробітки у Польщу. Отож, це подружжя важко застати на місці. А ось із сімейством Рудиків можна зустрітися. Тим більш, що, як висловився Василь Олександрович, є про що поговорити, бо ж у глави сімейства, Дениса, за його 37 літ життя – це вже друга евакуація…
А сам Денис Рудик – переселенець із села Білозерка Херсонської області, який, рятуючись від війни, прибув на Волинь із дружиною й донькою, розповів про «зигзаги» свого життя:
– Я народився в Грузії – в місті Сухумі. Чотири роки мав, як у 1992-му там почалася війна. Мама, схопивши нас із братом попідруки, повезла у Підріжжя, де жила її сестра. Ріс тут, світ пізнавав. Дізнався про той хутір, де колись було обійстя мого діда, про своє коріння. В цьому селі й до школи пішов. Чотири класи закінчив – й ми знову, як кажуть, – на валізах. Мама, уже з вітчимом, якого на новому місці зустріла, вирішили податися на Херсонщину. Зрозуміло, що й ми – з ними. В п’ятий клас я в Білозерці ходив.
Росіяни по хатах їздили – перевіряли і паспорти, й телефони. Роздивлялися чи ніхто ніде не ховається. Списки якісь «чорні» мали – якщо прізвище когось було в ньому, то забирали.
Власне, там було й доросле життя Дениса. Сім’ю створив. Перший шлюб, правда, розпався, як це буває. Одружився вдруге з місцевою дівчиною Тетяною. Все складалося добре – був свій дім, росла донька. Тетяна домашнім хазяйством займалася, він мав хорошу роботу на агрофірмі, яка вирощувала помідори. Та ось настало 24 лютого 2022-го… І якщо у «грузинську» війну Денис був маленьким хлопчаком під крилом маминої опіки, то тепер йому, главі сімейства, треба було самому взяти відповідальність за свою родину.
«Паспортів російських не збиралися брати, хоч заявляти про це вголос ніхто не наважувався»
– Початок повномасштабного вторгнення запам’ятається на все життя, – каже Денис. – Як зазвичай, я зібрався на роботу. Та яка робота, коли ракети почали прилітати?! Танки зайшли в наше село (із перших днів березня ворог окупував практично всю територію Херсонської області. – Авт.). «Асвабадітєлі», як себе називали окупанти, звільнили нас від усього – роботи, нормальних умов життя. Не стало світла, води. Оскільки йшли бойові дії, то ми сиділи в льоху. Постійно, навіть двічі на день, росіяни по хатах їздили – перевіряли і паспорти, й телефони. Роздивлялися чи ніхто ніде не ховається. Списки якісь «чорні» мали – якщо прізвище когось було в ньому, то забирали. Може, учасників АТО шукали?.. Було, що автомобілі з дворів викрадали – серед ночі господар міг побачити лише вирвані ворота…
Окупаційна влада, за словами подружжя Рудиків, відкрила біржу праці. Комусь вдавалося знайти роботу – наприклад на «Водоканалі», і якийсь час попрацювати. З приводу того, чи не було спроб з боку окупантів вручити їм російські паспорти, то такий спогад:
– Коли проїжджали через блокпости, які були на кожному кроці, то питали, чи будемо брати російські паспорти. І доводилося підігрувати, щоб не накликати на себе біду. Казали: «Так, беремо… Вже заяву написали». Знали, як щось проти спробуєш говорити, – заберуть і ніхто не знайде. Хоч і намірів таких насправді не було.
А чому ж не виїжджали в безпечніше місце й жили вісім місяців в окупації? З приводу цього чоловік говорить:
– А як? Через бойові дії виходу на Одесу не було. Їхати треба було через Крим, росію. Ми боялися вирушати з дитиною в таку дорогу. Аж у листопаді, коли українські війська звільнили наше село від окупантів, з’явилася така можливість. Вирішили їхати в безпечніше місце, щоб донька Аліса не здригалася від вибухів. Бо ж ворог не переставав обстрілювати населені пункти Херсонщини ні тоді, ні, як чуємо, і тепер. А ось куди поїдемо, то наперед знали, що це буде Волинь – село Підріжжя, в яке я потрапив маленьким в час моєї першої евакуації. Тоді і мама моя жила тут. На жаль, рік тому важка недуга забрала її. Та що там казати – не на чужину їхав: декого з людей знаю і мене багато хто пам’ятає. Перед дорогою ми подзвонили до тітки, розповіли про свої наміри. Почули від неї: «Приїжджайте».
Із виїздом не було проблем. Як тільки українські війська зайшли, то, певно, прогнозуючи ситуацію, – війна тривала, безплатно надавали людям автобуси, які везли на Одесу. А вже звідти – хто куди…
І троянди тут уже зацвіли, вже скоро помідори та картопелька своя буде…
Подружжя Дениса й Тетяни Рудиків з донькою Алісою перший тиждень жило у тітки. А потім місцева влада дала їм невеличку хатинку, яка й стала прихистком десь на пів року. Ми ж зустрілися з переселенцями на їхньому нинішньому обійсті, де вони почуваються не квартиронаймачами, а повноправними господарями. Ось уже від весни другий рік пішов, як сімейство перебралося у будинок із правом його викупу. З таким баченням, як свого житла, й облаштовують його.
– У двох кімнатах живемо, а інші дві потребують капітального ремонту. Будемо робити. Хто знає, чи повернемося ми у свою Білозерку, – поки що це є лише великою мрією. Бо ж там кожен день – ворожі прильоти: то в маршрутку поцілило, то в якийсь будинок. Багато хто виїхав, а дехто ж залишився. Раз на тиждень телефоном спілкуємося – поговоримо, розпитаємо. Від чоловіка, який за нашою хатою наглядає, знаємо, що вона вціліла.
Переселенці наводять лад не лише в будинку, а й по-хазяйськи облаштовують обійстя. Денис згадав добрим словом підрізького американця, Віктора Кушніренка (так тут називають цього чоловіка, бо він свого часу жив у США), котрий віддав йому свій старий, але ще досить добротний штахетник. Дякуючи йому, зняв стару огорожу, яка годилася уже тільки на дрова, й поставив нову. І тепер на грядки не зайде птаство чи худоба.
Грядки ж, до речі, у Рудиків такі, що мило глянути. А це вже, як додав з приводу цього староста села, – результат праці нинішніх господарів. Мовляв, ще минулорічної весни тут все було заросле чагарниками й травою, оскільки дім стояв пусткою, а земля якийсь час облогувала. Торік переселенці тільки трошки картоплі садили, а в нинішньому під бульбою – чимала ділянка. Та що там картопля – скоро помідори свої будуть на столі! У дворі походжає квочка з виводком, а друга – ще тільки висиджує курчат. Молоді люди, які, як самі наголошували, не бояться сільської роботи, бо в Білозерці завжди тримали чимале хазяйство, й тут стараються мати все своє («Одну свиню зарізали, а другу годуємо на потім»). Біля хати вже й троянди, посаджені Тетяною, цвітуть. І ставок, що був геть зарослий та сміттям закиданий, новий господар почистив, окультурив – може, й рибу згодом там розведе. Інвентар необхідний купив, щоб, як треба траву скосити чи гілляку яку зрізати, не доводилося по сусідах позичати.
«На Волині я вперше збираю чорниці»
– Слава Богу, роботу маю на місцевій пилорамі («ТзОВ «Західні ресурси». – Авт.) сказав Денис Рудик, коли заговорили про те, чи ж вдалося працевлаштуватися. – І зарплата – непогана, й без затримок: господар хороший – кожну другу п’ятницю віддає без обману те, що заробив.
Оскільки сім’я Рудиків уже не одержує виплат від держави як внутрішньо переміщені особи, то хотіла б знайти якийсь заробіток і дружина.
– На «біржі» в Ковелі зареєструвалася, – розповідала жінка. – Поки що – безуспішно. Пропонували роботу прибиральниці в парку. Але ж то в Ковелі! Я підрахувала, що не окупиться – більше проїжджу, ніж до сімейного бюджету додам. Мені б знайти щось у Велицьку чи якомусь сусідньому селі громади, то змогла б велосипедом чи скутером добиратися…
А поки що скутер, якого придбали для Тетяни вже у Підріжжі («свого з Білозерки не змогли переслати поштою, то довелося його продати, а на заміну тут купити»), служить жінці для поїздок до лісу, по ягоди.
– На Волині я вперше збираю чорниці, яких раніше і в очі не бачила, не знала, які вони! – каже Тетяна. – У нас, в Білозерці, ліси – інші. І влітку там дуже жарко. Якщо й ходимо туди, то восени – по гриби.
… Жінка згадує про рідне село, яке довелося покинути, рятуючись від війни, й цей спомин навіває їй ностальгійний настрій та думки про те, як хочеться повернутися додому. Бо нема нічого милішого за той край, де народився й виріс, де – твій дім.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
